Розділ 20: Попіл минулого і подих волі

Зала Посвяти дихала сирістю та стародавнім гнівом. Калеан стояв біля вівтаря, і його постать здавалася висіченою з моноліту самої ночі. Він чекав на мою покору, на те, що я нарешті розчинюся в його волі.

— Ступай в коло, Астро, — прошепотів він. Його голос більше не був холодним; у ньому відчувалася спрага. — Зроби це, і ми станемо єдиним цілим. Більше жодних сумнівів. Жодних людських слабкостей.

Я подивилася на свої руки. Тіні під шкірою пульсували, наче живі істоти, що благали про свободу. А потім я почула крик.

— Астро! Не смій!

Кайрос і Ліара увірвалися до зали, пробиваючись крізь завісу магічного захисту. Кайрос виглядав розлюченим, його вітер розривав гобелени на стінах, а Ліара тримала в руках артефакт світла, який боляче різав очі моєму наставнику.

— Йдіть геть! — Калеан змахнув рукою, і ударна хвиля темряви відкинула їх до стін. — Вона належить мені!

Я подивилася на Калеана. На чоловіка, який навчив мене всього, що я знала про силу. На чоловіка, чий поцілунок досі палив мої губи. І в цей момент я зрозуміла: він не любить мене. Він любить відображення власної могутності в мені.

— Ви помиляєтеся, Калеане, — сказала я, і мій голос прозвучав настільки чисто, що темрява в залі здригнулася. — Ви казали, що я — ваша «найкраща інвестиція». Але я — людина. І я не ваша.

— Астро, про що ти... — він зробив крок до мене, але я підняла руку.

Я не стала битися з ним його ж зброєю. Замість того, щоб закликати темряву, я звернулася до того істинного джерела сили, яке він намагався випалити — до своєї волі.

Я випустила магію, але не назовні, а всередину себе. Я розірвала зв'язок між своєю кров'ю та магією Академії. Це було схоже на те, якби мені виривали хребет. Я закричала, падаючи на коліна.

— Що ти накоїла?! — закричав Калеан. Його обличчя почало стрімко змінюватися. Без моєї енергії, без резонансу наших душ, його безсмертя почало розсипатися. — Ти знищуєш нас обох!

— Ні, — прохрипіла я, дивлячись, як стіни вежі покриваються тріщинами. — Я знищую лише вашу владу над собою.

Вежа почала руйнуватися. Калеан Морт, великий і жахливий ректор Академії Мороку, почав розчинятися в тінях, які він так довго плекав. Він не помирав як людина — він просто повертався в порожнечу, з якої прийшов.

В останню секунду він потягнувся до мене. Його пальці торкнулися моєї щоки — востаннє. У його погляді не було ненависті. Тільки безмежний смуток істоти, яка на мить відчула життя і знову його втратила.

— Живи... моя тінь, — прошепотів він і зник у спалаху чорного вогню.

— Астро! Біжимо! — Кайрос підхопив мене під руку, коли стеля почала падати.

Ми вибігли з Академії в ту саму мить, коли головна вежа з гуркотом обвалилася, здіймаючи хмару пилу та магічної іскри. Все було скінчено. Калеана Морта більше не було. Академії більше не було.

Новий світанок

Ми стояли на пагорбі, дивлячись, як перші промені сонця освітлюють руїни. Кайрос тримав мене за руку, а Ліара плакала від полегшення.

— Що тепер? — запитала Ліара, витираючи сльози. — Ми вільні?

— Ми вільні, — кивнула я.

Я відчула свою магію. Вона не зникла разом із Калеаном. Навпаки, вона стала іншою — чистою, слухняною, справжньою. Я більше не була «інвестицією». Я була Тіньовою Вартовою, яка сама обирає свій шлях.

Кайрос подивився на мене з надією. — Поїхали зі мною на північ, Астро. Там немає темних ректорів і лабіринтів. Тільки вітер і море.

Я посміхнулася йому — м’яко, але з сумом. — Я не можу, Кайросе. Не зараз. Мені потрібно зрозуміти, хто я без нього. Мені потрібно дізнатися, на що здатна моя магія, коли вона не служить темряві.

— Я чекатиму, — сказав він, цілуючи мою руку. — Скільки б часу це не зайняло.

Ліара обняла мене на прощання. Ми розходилися різними шляхами, але я знала, що ми ще зустрінемося.

Я залишилася стояти на пагорбі одна. Сонце гріло моє обличчя, а вітер розвівав моє посічене волосся. Попереду був цілий світ, повний магії, небезпек і нових зустрічей. Калеан Морт пішов у небуття, але історія Астри Вальєр тільки починалася.

Я розвернулася і пішла в бік горизонту. В моїх очах більше не було срібла Калеана. В них було моє власне світло.

Епілог: Слід у темряві

Десь далеко, в глибині занедбаного архіву королівства, на стародавній карті з’явилася нова позначка. Магія не зникає — вона лише змінює форму. І десь у тінях світу вже зароджувалася нова сила, яка чекала на прихід Вартової.

Кінець першої книги.