Розділ 19.

Нічне повітря на вершині Астрономічної вежі було гострим, як лезо, і воно жадібно впивалося в мої відкриті плечі. Я дихала часто й важко, намагаючись скинути з себе заціпеніння від танцю. Срібляста маска здавалася тепер занадто важкою, і я зірвала її, кинувши на холодну підлогу.

— Астро! Зачекай! — Почувся гуркіт кроків, і на балкон вибіг Кайрос. Його білий мундир здавався яскравою плямою на тлі нічного неба, а зазвичай веселе обличчя було перекошене від тривоги.

Він зупинився за кілька кроків, важко дихаючи. Його магія повітря вихрилася навколо нього, розганяючи туман.

— Ти втекла так, ніби за тобою гналися всі демони пекла, — сказав він, підходячи ближче. Його голос тремтів. — Астро, подивися на мене. Те, що він робить з тобою... він ламає тебе. Він хоче зробити з тебе свою копію, таку ж холодну й мертву.

— Ти не розумієш, Кайросе, — я відвернулася до парапету, стискаючи пальцями камінь. — Це не він мене ламає. Це я така. Те, що ти бачив у Лабіринті — це справжня я.

— Ні! — Кайрос раптово опинився зовсім поруч і схопив мене за руки, змушуючи розвернутися до нього. Його долоні були гарячими, на відміну від крижаних рук Калеана. — Справжня ти — це та дівчина, яка сміялася з моїх жартів біля джерела. Та, яка піклується про Ліару.

Він глибоко вдихнув, і в його очах промайнуло щось відчайдушне й щире. — Я приїхав сюди, бо мав бути найкращим курсантом Півночі. Але тепер мені байдуже на іспити. Мені байдуже на флот батька. Астро, я... я ніколи не зустрічав нікого, хто мав би таку силу і таку тендітну душу одночасно. Полети зі мною. Моя магія вітру зможе винести нас звідси раніше, ніж він зрозуміє. Я захищу тебе. Я люблю тебе так, як він ніколи не зможе, бо він не знає, що таке серце.

Слова Кайроса вдарили мене під дих. Це було те, про що я мріяла — просте, світле почуття, порятунок, крила. Я дивилася в його чесні очі й хотіла закричати: «Так! Забери мене звідси!».

Але в цей момент тіні за спиною Кайроса почали згущуватися. Темрява стала настільки щільною, що навіть світло зірок згасло.

— Яка зворушлива сцена, — пролунав голос Калеана, настільки низький і вібруючий, що камінь під нашими ногами здригнувся.

Кайрос миттєво відпустив мої руки і розвернувся, випускаючи з пальців гострий потік стисненого повітря. Директор вийшов із темряви, навіть не напружуючись. Його постать була оточена ореолом чистої, первісної магії.

— Вийдіть геть, Кайросе, — спокійно промовив Калеан, дивлячись на хлопця як на прикру перешкоду. — Ваша присутність тут більше не потрібна.

— Я не залишу її з вами! — вигукнув Кайрос, і його вітер підняв невеликий шторм на балконі. — Ви не володієте нею!

Калеан повільно перевів погляд на мене, ігноруючи загрозу. Його очі світилися сріблом, у якому не було жодної краплі жалю. — Справді, Астро? Скажи йому. Скажи своєму «рятівнику», що відбулося в моїй вежі після Лабіринту. Скажи йому, чиї тіні зараз відгукуються на кожне моє зітхання.

Я мовчала, відчуваючи, як сором і пристрасть борються всередині мене. Кайрос глянув на мене, і в його очах з’явився сумнів. — Астро? Про що він говорить?

— Він говорить про істину, яку ти відмовляєшся бачити, — Калеан зробив крок вперед, і магія Кайроса просто розбилася об його ауру, як хвиля об скелю. — Ти пропонуєш їй втечу, хлопчику. Я пропоную їй трон. Ти хочеш її «захищати», а я навчу її бути такою, щоб ніхто й ніколи не наважився на неї напасти.

Директор опинився між нами, розділяючи нас своєю темрявою. Він поклав руку на моє плече, і я мимоволі схилилася до його дотику, наче соняшник до чорного сонця.

— Йди, Кайросе, — прошепотіла я, не піднімаючи очей. — Будь ласка. Ти не зможеш з ним битися. Він не просто директор. Він — те, від чого неможливо втекти.

Кайрос відступив на крок, його обличчя зблідло. — Значить, ти обираєш його? Обираєш ці кайдани?

— Вона не обирає, — відповів за мене Калеан, притягуючи мене ближче. — Вона повертається додому. А тепер зникни, поки я не вирішив, що твій вітер надто галасливий для цієї ночі.

Кайрос кинув на мене останній, сповнений болю погляд і зник у спалаху повітряної магії. Я залишилася наодинці з Калеаном.

Він не відпустив моє плече. Навпаки, він розвернув мене до себе, змушуючи дивитися прямо в його нелюдські очі.

— Ти дозволила йому торкатися тебе, — промовив він, і в його голосі я почула нотки, від яких кров холонула. — Ти дозволила йому говорити про любов. Хіба я не казав тобі, що це — отрута?

— Він людина, Калеане! — вигукнула я, намагаючись вирватися. — Він живий! А ви... ви просто хочете заповнити мною свою вічну порожнечу!

— Можливо, — він несподівано посміхнувся, і ця посмішка була страшнішою за будь-який гнів. — Але ця порожнеча тепер і твоя теж. Ти відчула це, коли він зізнавався тобі? Ти відчула, як тобі нудно від його «світлих почуттів»? Твоя магія прагне іншого. Ти прагнеш мене.

Він нахилився до мого вуха, обпалюючи його своїм холодним диханням. — Заперечуй це перед ним. Заперечуй перед світом. Але тут, під цими зірками, ти знаєш: я — єдиний, хто бачить твою справжню сутність. І я нікому тебе не віддам. Навіть якщо мені доведеться стерти цю Академію з лиця землі.

Я стояла, затиснута між його волею та власним бажанням, і розуміла: Кайрос запропонував мені небо, але Калеан вже став моєю землею. Темною, небезпечною, але єдиною, на якій я могла стояти.