Розділ 18: Танець на лезі ноч

Велика зала Академії Мороку була невпізнанною. Стелі зникли, поступившись місцем ілюзії глибокого космосу, де повільно оберталися туманності. Сотні свічок плавали в повітрі, але їхнє полум’я було не жовтим, а фіолетовим та срібним. Музика — низька, вібруюча, що нагадувала биття велетенського серця — заповнювала простір.

Коли я зупинилася на вершині сходів, розмови внизу почали вщухати. Я відчувала, як чорний шовк сукні пестить мої ноги, а срібні нитки на тканині спалахують у такт моєму прискореному серцебиттю.

— Ти виглядаєш... небезпечно, — прошепотів Кайрос, який чекав мене біля підніжжя. Його погляд ковзнув по моїй фігурі, і в ньому змішалися захоплення та біль.

Я не встигла відповісти. Натовп раптом розступився, наче від удару невидимого меча. У протилежному кінці зали з’явився він.

Калеан Морт не був одягнений у святковий костюм. На ньому був той самий чорний мундир, але сьогодні він здавався вилитим із самої порожнечі. Він не йшов — він наближався, і тіні на підлозі стелилися йому під ноги, наче вірні слуги. Коли його погляд зустрівся з моїм, я відчула, як маска на моєму обличчі стала гарячою.

Він дивився на мене в цій сукні з такою власницькою гордістю, що мені захотелося втекти і водночас кинутися йому назустріч. Це був його тріумф. Я одягла його дарунок. Я прийняла його правила.

Музика раптом змінилася. Скрипки зазвучали різко, вимагаючи уваги. Калеан зупинився переді мною. Весь зал затамував подих. Ерік зблід, Ліара міцно стиснула кулаки, а Кайрос зробив крок вперед, але я ледь помітно хитнула головою, зупиняючи його.

— Адептко Астро, — голос Калеана прозвучав тихіше за шелест шовку, але його почув кожен. — Подаруєте мені цей танець?

Це не було запитанням. Це був наказ, загорнутий в оксамит. Я повільно простягнула руку. Коли мої пальці торкнулися його долоні, електричний розряд пройшов крізь усе моє тіло. Він притягнув мене до себе, і ми закружляли.

Ми рухалися так, ніби тренувалися роками. Він вів владно, не залишаючи мені жодного шансу на помилку.

— Ти все ще збираєшся заперечувати? — прошепотів він мені на вухо, коли ми зробили швидкий оберт. Його рука на моїй талії обпікала крізь тонку тканину.

— Заперечувати що? — я намагалася тримати голос рівним, хоча дихання збивалося. — Те, що ви маніпулятор? Чи те, що ви використовуєте магію, щоб змусити мене танцювати?

— Тобі не потрібна магія, щоб хотіти моєї близькості, Астро, — він нахилився нижче, його дихання торкнулося моєї щоки. — Ти можеш брехати своїм друзям. Можеш брехати собі. Але я відчуваю твій пульс. Твоя кров співає мені про те, як сильно ти ненавидиш цей поцілунок... і як сильно ти прагнеш його повторення.

— Ви самовпевнений монстр, — видихнула я, намагаючись відсторонитися, але він стиснув руку міцніше.

— Я твій єдиний шанс бути вільною, — відповів він зі сталевою рішучістю. — Кайрос дасть тобі вітер, але вітер рано чи пізно вщухне. Я дам тобі вічність, де ніхто і ніколи не зможе тобі наказувати. Крім мене.

У кульмінації танцю Калеан різко зупинився і нахилив мене назад. Моє волосся розсипалося по його руці. Весь світ навколо зник: не було ні Академії, ні студентів, ні балу. Тільки його срібні очі, що дивилися прямо в мою душу.

— Обирай, Астро, — промовив він так, щоб чула тільки я. — Сьогодні вночі ти можеш піти з ними і залишитися людиною, що тремтить від кожного погляду барона. Або ти можеш залишитися зі мною і стати тією, перед ким схиляться королі.

Він підняв мене, повертаючи у вертикальне положення, але не відпускаючи моєї руки. Музика затихла. Всі чекали на мою реакцію. Я бачила Кайроса, який стояв за крок від нас, готовий вихопити зброю. Я бачила Ліару, в очах якої був невимовний сум.

Я подивилася на Калеана. На його губах була та сама ледь помітна, хижа посмішка. Я заперечувала все. Я ненавиділа його методи. Але в цей момент, стоячи в центрі зали в його сукні, я зрозуміла: він уже переміг. Тому що навіть заперечуючи його, я не могла уявити своє життя без цього холоду, який став моїм єдиним справжнім домом.

Я не відповіла. Я просто вирвала руку і вибігла із зали, відчуваючи на собі погляди сотень очей. Я бігла до вежі, де вітер міг би змити з мене запах його парфумів та смак його обіцянок. Але шлейф моєї сукні, що нагадував зоряне небо, тягнувся за мною, нагадуючи: від власної тіні не втечеш.