Розділ 15: Лабіринт розбитих дзеркал

Наступний ранок зустрів нас не дзвоном, а могильною тишею. На головній площі Академії замість тренувальних арен розлилася густа, неприродна темрява. Вона не просто закривала огляд — вона висмоктувала звуки та тепло.

Калеан стояв перед входом у цей морок. Його постать здавалася єдиною твердою річчю в світі, що розпадався.

— Сьогодні ви підете в Лабіринт Втрачених Тіней, — його голос розкотився площею, заходячи під шкіру. — Це не іспит на силу. Це іспит на те, що ви готові покинути, щоб вижити. Ви йдете групами, але пам’ятайте: вихід лише один. І він не розрахований на натовп.

Я відчула, як Ліара схопила мене за руку. Її долоня була крижаною. Кайрос став з іншого боку, його обличчя вперше за весь час було серйозним, а навколо пальців гуляли нервові вихори повітря.

— Ми пройдемо це разом, — прошепотів він, дивлячись мені в очі. — Чуєш, Астро? Твій Директор просто любить драмтеатр.

Я хотіла б вірити йому, але погляд Калеана був прикутий до мене. В його срібних очах я прочитала вирок: «Сьогодні ти зрозумієш, що вони — твій тягар».

Вхід у безодню

Як тільки ми переступили поріг темряви, простір викривився. Стіни лабіринту були зроблені не з каменю, а з застиглого чорного диму.

— Тримайтеся за мене! — крикнула я, випускаючи власні тіні, щоб вони слугували нам путівником.

Ми йшли годинами, або нам так здавалося. Лабіринт грався з нами. Коридори звужувалися, змушуючи нас притискатися одне до одного. Я відчувала тепло тіла Кайроса за своєю спиною і чула прискорене дихання Ліари. Це людське тепло було єдиним, що не давало мені остаточно розчинитися в магії Калеана.

Раптом стіни розступилися, і ми опинилися в залі, заставленій високими дзеркалами. Але вони не відбивали нас.

— Дивіться... — проковтнула клубок у горлі Ліара.

У дзеркалі вона побачила свою родину, яка кликала її, благаючи повернутися додому. Вона зробила крок вперед, наче загіпнотизована. Кайрос побачив небо — безкрає, вільне, де він летів, не знаючи кайданів обов’язку перед батьком.

А я побачила Калеана.

Він стояв у дзеркалі, але не як директор, а як... чоловік. Він простягав мені руку, і в цьому жесті було стільки ніжності, що в мене перехопило подих. У тому відбитку ми були самотні у всьому всесвіті, і ця самотність була прекрасною. Жодних ворогів, жодного батька, жодної Академії. Тільки він і я, дві половини однієї темряви.

— Астро! Не дивись! — крик Кайроса розбив тишу.

Він схопив мене за плечі, відтягуючи назад. Дзеркало вкрилося тріщинами. — Це пастка! Це висмоктує твою волю!

Я глянула на нього, і на мить відчула лють. Він перервав мій сон. Він повернув мене в холодну реальність. Але потім я побачила, як з тіней позаду нього виринають потвори — ілюзії лабіринту, створені з наших страхів.

— До бою! — вигукнула я.

Це була бійня. Ілюзії були невідчутними для сталі, але вони боляче жалили душу. Ліара намагалася ставити щити, але вони тріскалися під натиском темряви. Кайрос бився як божевільний, його вітер розривав димні постаті, але на їхньому місці поставали нові.

— Вони не закінчаться, поки ми всі тут! — крикнув Кайрос, відбиваючи чергову атаку. — Астро, ти маєш знайти ядро цього місця! Використай свою силу!

Я заплющила очі. Я відчувала ядро. Воно було в самому центрі лабіринту, там, де концентрація магії Калеана була найвищою. Але щоб розбити його, мені потрібно було стати частиною цієї магії. Повністю.

— Я не можу зробити це, поки ви поруч! — зрозуміла я з жахом. — Моя сила знищить усе живе в радіусі десяти футів!

— Роби це, — сказала Ліара. Вона була поранена, по її руці стікала кров, але погляд був твердим. — Ми відійдемо якнайдалі. Ми віримо тобі.

Я побачила, як вони відступають у найтемніший куток зали, прикриваючи одне одного. А потім я побачила постать, що спостерігала за нами з балкона над залою. Калеан. Він чекав.

Я випустила все. Гнів, страсть, біль, самотність. Тіні вирвалися з мене чорним сонцем, спопеляючи ілюзії. Я чула крик Кайроса і зойк Ліари — моя магія обпікала їх, навіть на відстані. Я бачила, як вони падають, але не могла зупинитися.

Коли дим осів, ядро лабіринту було розбите. Стіни почали танути. Я кинулася до друзів. Вони були живі, але виснажені. Кайрос дивився на мене з острахом, якого раніше ніколи не було. Ліара просто мовчала.

— Астро... — почав Кайрос, але я бачила, як він мимоволі відсахнувся від моєї руки, яка все ще диміла чорним.

— Вихід там, — пролунав голос Калеана.

Він з’явився нізвідки. Лабіринт зник, ми знову були в Академії, але вже в його приватній вежі. Калеан підійшов до Ліари та Кайроса. Помахом руки він приспав їх — вони просто опустилися на підлогу, занурені в глибокий сон.

— Що ви з ними зробили?! — я кинулася до нього, готова вчепитися йому в горло.

Він перехопив мої руки одним рухом, притискаючи мене до своїх грудей. Я відчула його серце — воно не билося, але від нього виходила така сила, що мої коліна підкосилися.

— Вони живі, Астро. Просто тепер вони знають. Знають, що ти — смерть для них. Бачила їхні очі? Це страх. Тепер вони ніколи не будуть дивитися на тебе так, як раніше.

— Це ви зробили це! Ви змусили мене! — я кричала, б’ючи його в груди, але він навіть не здригнувся.

— Я лише показав тобі дзеркало, — прошепотів він, нахиляючись до мого обличчя. — Ти сама обрала розбити ядро. Ти обрала силу замість їхньої безпеки. Припини брехати собі. Ти така ж, як я. Самотня. Могутня. Моя.

Він накрив мої губи своїми. Це не було схоже на людський поцілунок. Це було наче ковток крижаного вина, що миттєво перетворюється на вогонь. Це було боляче, солодко і абсолютно неправильно. Я мала б відштовхнути його, мала б зненавидіти, але моя душа, моя проклята темна душа, співала у відповідь на його дотик.

Я відповіла на поцілунок, впиваючись пальцями в його плащ. У цей момент я ненавиділа себе за те, як сильно я цього хотіла. Я хотіла цього холоду, цієї влади, цього чоловіка, який щойно зруйнував мої останні зв’язки зі світом.