Розділ 12: Холод між світами

Зима в Академію Мороку прийшла не зі снігом, а з колючим інеєм, який вкрив чорні вежі, наче саван. Але всередині мене зима оселилася значно раніше.

Після того уроку на вежі я перестала бути частиною групи. Я стала тінню, що блукає серед живих. Мої рухи стали надто швидкими, мій погляд — надто важким, а магія... магія тепер не чекала мого дозволу. Вона пульсувала під шкірою, готова вирватися від найменшого роздратування.

У трапезній навколо мене завжди утворювався порожній простір. Навіть Ерік, який раніше шукав будь-яку нагоду, щоб зачепити мене, тепер обходив мій стіл десятою дорогою. Він не був дурнем — він бачив у моїх очах те саме сріблясте мерехтіння, що й у Директора. Він бачив у мені смерть.

Я сиділа, втупившись у тарілку, коли поруч опустився піднос. Це була Ліара. Вона була єдиною, хто все ще намагався пробити цей лід.

— Ти знову пропустила вечерю вчора, — тихо сказала вона. В її голосі не було докору, лише виснажлива турбота, яка чомусь дратувала мене більше, ніж ворожість. — Наставник Варгас питав, де ти вештаєшся вечорами.

— Я була в архівах, — збрехала я, не піднімаючи голови. Насправді я була в підземеллях, де Калеан змушував мене утримувати форму тіні годинами, доки мої кістки не починали перетворюватися на чорний дим.

— Астро, подивися на мене.

Я повільно підняла погляд. Ліара здригнулася. Я бачила своє відображення в її темних зіницях: моє обличчя зблідло, а під очима залягли глибокі тіні. Я виглядала як привид.

— Ти зникаєш, — прошепотіла вона, і її рука потягнулася до моєї через стіл. — Ти стаєш схожою на нього. На Калеана. Він не вчить тебе, він випиває тебе до дна!

Я різко відсмикнула руку. Тінь під столом вигнулася, наче кішка перед стрибком. — Ти нічого не розумієш, Ліаро. Він дає мені те, чого ніхто інший не зміг — силу захиститися. Якщо я залишуся слабкою дівчинкою, мій батько і барон Грімм розтопчуть мене.

— Сила — це не тільки здатність вбивати, — її голос затремтів, а в очах зблиснули сльози. — Це здатність залишатися людиною, навіть коли навколо темрява. Ти більше не смієшся. Ти навіть не розмовляєш зі мною. Ми ж обіцяли триматися разом...

— Разом? — я видала короткий, сухий смішок, від якого самій стало холодно. — В Академії Мороку немає «разом». Тут кожен помирає наодинці. Залиш мене, Ліаро. Так буде безпечніше для тебе.

Вона встала, її обличчя скам'яніло від болю. — Безпека — це не те, чого я шукала в дружбі з тобою. Але якщо ти хочеш бути самотнім монстром... що ж. Нехай так і буде.

Вона пішла, і я вперше відчула порожнечу, яку не могла заповнити магія. Це був фізичний біль у грудях, залишок мого людського серця, яке ще намагалося битися.

Весь день я уникала зустрічей. Тренування з фехтування перетворилося на механічний танець — я з легкістю відбивала удари, навіть не дивлячись на супротивників. Варгас лише хитав головою, дивлячись на мене з сумішшю поваги та остраху.

Ввечері я знову пішла до східної галереї, де ми вперше розмовляли з Ліарою. Холодний вітер гуляв між колонами. Я сіла на підвіконня, дивлячись на далекі вогні села в долині. Там було життя. Просте, коротке, сповнене тепла. А тут... тут була вічність, яку мені обіцяв Калеан.

— Я знала, що знайду тебе тут.

Ліара стояла в кінці коридору. Вона не пішла. Вона принесла невеликий згорток і два горнятка з гарячим відваром трав.

Я хотіла знову відштовхнути її, сказати щось різке, щоб вона нарешті здалася. Але вона підійшла і просто сіла поруч, простягаючи мені горнятко. Від нього йшов аромат м'яти та меду — запах дому, якого в мене ніколи не було.

— Я не здамся, Астро, — спокійно сказала вона, дивлячись у темряву лісу. — Ти можеш перетворюватися на тінь, можеш ставати каменем, але я знаю ту дівчину, яка допомогла мені на першому випробуванні. Я знаю, що всередині тебе все ще горить вогонь, навіть якщо ти намагаєшся залити його льодом.

Я мовчала, стискаючи тепле горнятко. Тепло просочувалося крізь мої замерзлі пальці, і бар'єр, який я так старанно будувала навколо себе, дав першу тріщину.

— Він каже, що друзі — це слабкість, — нарешті вимовила я. Мій справжній голос повернувся, трохи захриплий від мовчання.

— Він живе сотні років, — відгукнулася Ліара. — Він забув, що таке серце. Він бачить у тобі інструмент, зброю. Але ти — не зброя. Ти людина, Астра Вальєр. І поки я дихаю, я не дозволю тобі забути про це.

Вона дістала зі згортка печиво — мабуть, поцупила з кухні. Це було так по-дитячому, так просто і... так живо.

— Спробуй, — вона посміхнулася, і ця посмішка була яскравішою за будь-яке магічне світло. — Це солодке. Темрява не любить солодкого, чи не так?

Я взяла печиво. Мої руки все ще були холодними, але коли я відкусила шматочок, смак цукру та кориці раптом повернув мені відчуття реальності. Світ перестав бути чорно-білим.

Ми сиділи в тиші довгий час. Не було потреби в словах. Ліара просто була поруч, її світла аура м'яко торкалася моєї понівеченої темряви, заспокоюючи її. Я відчула, як напруга в моїх плечах зникає.

— Дякую, — прошепотіла я, коли ми вже збиралися розходитися.

Ліара зупинилася і міцно обняла мене. Я на мить заціпеніла — фізичний контакт став для мене чимось дивним — але потім обняла її у відповідь. Це було моє якірне коло в штормі, який роздмухував Калеан.

Я поверталася до своєї кімнати, коли відчула на собі знайомий погляд. Калеан стояв у тінях верхньої галереї, спостерігаючи за нами. Він нічого не сказав, але я відчула його невдоволення — холодна хвиля його сили прокотилася по стінах, змушуючи кристали світла здригнутися.

Він бачив мою слабкість. Він бачив, що я все ще чіпляюся за Ліару.

Я знала, що завтра він буде ще суворішим. Він намагатиметься випалити це почуття з мене під час тренування. Але тепер, заходячи у свою кімнату, я відчувала не тільки страх. У моїй кишені лежав залишок печива, а в серці — крихітна іскра тепла.

Калеан може володіти моєю магією, моїм тілом і моїм часом. Але він не володіє моєю пам’яттю про те, ким я є. Принаймні, не сьогодні.