Розділ 11: Осколки минулого

Двері кабінету зачинилися за моєю спиною з тихим, але фатальним звуком. Я опинилася в коридорі, де повітря здавалося надто розрідженим. Ноги не слухалися, і я змушена була притулитися до холодної кам’яної стіни, щоб не впасти.

«Тіньова Вартова... не зовсім людина...»

Слова Калеана крутилися в моїй голові, наче гострі леза. Усе моє дитинство промайнуло перед очима, але тепер воно виглядало інакше. Я згадала, як батько здригався кожного разу, коли я ненароком гасила свічки в кімнаті. Згадала, як мати плакала, розчісуючи моє волосся, і шепотіла: «Тільки не показуй їм, Астро, ніколи не показуй».

Я думала, вони боялися моєї вдачі. А вони боялися моєї крові.

— Астро? Ти тут? — з темряви коридору виринула Ліара. Вона виглядала наляканою. — Гвардійці пішли? Що він тобі сказав?

Я подивилася на неї, і на мить мені здалося, що між нами пролягла прірва. Вона була людиною. Вона мріяла про службу, про дім, про спокійне майбутнє. А я? Я була частиною стародавнього жаху, який люди випалювали залізом і кров’ю п’ять століть тому.

— Він сказав... що я в безпеці, — збрехала я. Голос був чужим. — Іди до себе, Ліаро. Мені треба побути самій.

Я майже бігла до своєї кімнати. Зачинившись, я підійшла до дзеркала. Я шукала в собі зміни: можливо, мої зіниці стали іншими? Чи шкіра стала холоднішою? Але з дзеркала на мене дивилася та сама дівчина з втомленими очима.

— Це брехня, — прошепотіла я своєму відображенню. — Я — Астра Вальєр. Я просто хочу волі.

Але тіні в кутках кімнати раптом ворухнулися без мого наказу. Вони потягнулися до мене, наче вірні пси, що нарешті впізнали господарку. Я відчула їхній голод. Це не був голод до їжі, це була жага сили.

Тієї ночі я не спала. Я сиділа на підлозі, спостерігаючи, як місячне світло марно намагається пробити темряву навколо мене. Я зрозуміла: барон Грімм не просто хотів дружину. Він хотів клітку для звіра. А мій батько... він був не просто боржником. Він був тюремником.

Коли перші промені сірого світанку торкнулися вікна, я підвелася. Мої почуття — жаль, образа, страх — здавалися тепер дрібними, наче дитячі іграшки. Якщо я — монстр із легенд, то нехай. Я більше не буду ховатися.

Перший урок безодні

Калеан чекав мене не в кабінеті, а на самому верху Астрономічної вежі, де вітер був настільки сильний, що, здавалося, міг скинути вниз. Він стояв на самому краю парапету, дивлячись на ліси, що оточували Академію.

— Ти виглядаєш... інакше, — не обертаючись, сказав він. — Ти прийняла правду чи просто сховала її глибше?

— Я прийняла те, що в мене немає вибору, — відповіла я, підходячи ближче.

Калеан повернувся. У ранковому світлі його шкіра здавалася майже прозорою, а срібні очі — нелюдськими.

— Вибір є завжди, Астро. Ти можеш бути людиною, яка випадково має магію, і померти в муках, коли ця сила розірве тебе зсередини. Або ти можеш відкинути свою людську слабкість і стати тією, ким народилася.

Він простягнув мені руку. На його долоні згустилася темрява, настільки щільна, що вона здавалася твердою.

— Твій перший урок — це втрата контролю. Ти все життя намагалася бути «правильною». Ти стримувала свій гнів, свою біль, свій магічний поклик. Сьогодні ти відпустиш усе.

Він раптом зробив різкий рух, і я відчула, як невидима сила штовхнула мене назад, за край вежі.

Я скрикнула, падаючи в порожнечу. Земля стрімко наближалася. Серце підскочило до горла, і в цей момент чистого, первісного жаху я відчула, як моє «людське я» зникло. Залишився тільки інстинкт.

— Клич їх! — пролунав голос Калеана десь зверху.

Я не думала. Я просто розкрила свою душу навстіж. Тіні вибухнули з моєї шкіри, наче чорні крила. Вони не просто пом’якшили падіння — вони підхопили мене, створюючи навколо кокон із чистої темряви. Я не впала. Я зависла за кілька футів від землі, оточена штормом, який сама ж і створила.

Я відчула неймовірну легкість. Біль зник. Страх зник. Залишилося тільки відчуття безмежної влади.

Калеан опинився поруч зі мною так швидко, ніби просто зробив крок крізь простір. Він дивився на мене з виразом, який я ніколи не забуду — це було не захоплення вчителя, а впізнавання рівного.

— Бачиш? — він торкнувся моєї руки, і я відчула, як його сила зливається з моєю. — Твоя людська мораль — це лише ланцюги. Відпусти їх. Тобі не потрібні друзі, не потрібен дім, не потрібна пощада. Тобі потрібна лише темрява, бо вона — єдина, хто тебе ніколи не зрадить.

Я дивилася в його срібні очі й відчувала, як бар’єри всередині мене руйнуються один за одним. Я більше не була Астрою Вальєр. Я була чимось набагато старішим і небезпечнішим.

І найстрашніше було те, що мені це подобалося.