Розділ 10: Володар вічної темряви

Смертні — такі передбачувані у своїй жадібності.

Я стояв біля вікна свого кабінету, спостерігаючи за тим, як карета з королівськими гербами наближається до воріт моєї цитаделі. Я відчував сморід їхнього страху і дешевої пихи ще за милю. Вони прийшли забрати її. Мою іскру. Мою найціннішу знахідку за останні триста років.

Я чув кожен удар серця Астри, коли гвардійці вломилися до її кімнати. Її лють була солодкою, наче витримане вино. Вона стримувалася, боячись зашкодити друзям, боячись стати злочинницею. Вона все ще думала категоріями людських законів. Бідне дитя, вона не розуміла: закони існують лише для тих, хто може померти.

Я дозволив їм вивести її на подвір’я. Мені потрібно було, щоб вона відчула цей відчай, щоб вона зрозуміла — світ людей зрадив її остаточно. Тільки коли вона побачить, що її батько — лише нікчемний гравець, а король — лише маріонетка у грі амбіцій, вона буде готова прийняти те, що я маю їй запропонувати.

Коли я вийшов на сходи, час для мене ніби сповільнився. Я бачив пил, що завис у повітрі, і дрібне тремтіння рук гвардійців. Вони тикали мені в обличчя папірцями з печатками. Папір... Смішно. Вони намагалися підкорити вічність за допомогою целюлози та воску.

— Я сам — закон у цих стінах, — промовив я, і це була не погроза. Це була констатація факту.

Король думає, що я дозволяю йому правити на цих землях, бо поважаю його корону. Насправді мені просто байдуже до їхніх політичних ігрищ. Академія Мороку стоїть на цьому місці сімсот років. Вона була тут до того, як перший предок цього короля навчився тримати меч, і вона залишиться тут, коли від його династії залишиться лише попіл у підручниках історії.

Я безсмертний не тому, що магія лікує мої рани. Я безсмертний, бо я і є Морок. Я — частина цієї землі, її древньої, нещадної суті. І ця дівчина, Астра... у її жилах тече та сама первісна темрява, яку люди помилково називають прокляттям.

Розмова, що змінить усе

Коли гвардія втекла, підібгавши хвости, я відчув на собі погляд Астри. Вона була розгублена, зла і вдячна одночасно. Це небезпечний коктейль.

— Йди в кабінет, — наказав я.

За кілька хвилин вона увійшла. Смілива, тримає спину рівно, хоча я бачу, як пульсує жилка на її шиї. Вона чекала пояснень. Вона чекала, що я виставлю їй рахунок за порятунок.

Я повільно підійшов до великого дубового столу, на якому лежала карта королівства, пожовкла від часу.

— Ти думаєш, твій батько продає тебе через борги, Астро? — я глянув на неї крізь напівтемряву кабінету. — Лорд Вальєр — боягуз, але не дурень. Він знає, що ти — не людина. Не зовсім людина.

Я провів рукою над картою, і тіні миттєво поглинули зображення міст і кордонів.

— Твій рід веде початок від Тіньових Вартових, яких винищили п'ять століть тому. Твій батько боїться не барона Грімма. Він боїться того, що ти прокинешся і побачиш, ким він є насправді. Він хоче передати тебе Грімму, бо той знає старі ритуали — як запечатати твою силу назавжди, перетворивши тебе на порожню оболонку.

Астра зробила крок назад, її очі розширилися. — Чому ви мені це кажете? Чому допомогли?

Я підійшов до неї впритул. У цьому кабінеті не було сонця, лише моє холодне сріблясте сяйво.

— Бо я втомився бути один у цій вічності, — мій голос став ледь чутним шепотом. — Ти запитувала, кому я підкоряюся? Нікому. Ні королям, ні богам, ні смерті. Ця Академія — не школа. Це моя фортеця. І зараз ти — її частина.

Я простягнув руку і торкнувся її щоки. Вона не відсахнулася, хоча я відчував, як холод моєї суті просочується в її шкіру.

— Твій батько більше не має над тобою влади. Тепер твоя доля в моїх руках. І я не збираюся тебе запечатувати, Астро. Я збираюся зробити тебе такою ж могутньою, як і я сам. Але пам’ятай: ціна безсмертя — це втрата всього людського. Ти готова до того, що твоє серце перетвориться на камінь, а тіні стануть твоїми єдиними друзями?

Вона мовчала, але я бачив відповідь у її очах. Вона була готова. Можливо, вона ще не знала цього, але її душа вже тягнулася до моєї, як нічна квітка до місяця.

— Сьогодні ти відпочинеш, — сказав я, відступаючи. — А завтра ми почнемо твій справжній шлях. І нехай весь світ спробує тебе забрати — вони лише прискорять свій кінець.

Коли вона вийшла, я залишився в тиші. Тіні на стінах радісно затанцювали. Вперше за сотні років мені стало цікаво, що принесе завтрашній день.