Розділ .7

Нічне тренування виявилося зовсім не тим, до чого я готувалася. Замість освітленого смолоскипами двору, наставник повів нашу групу до підземель, де повітря було настільки густим від магії, що здавалося, його можна торкнутися пальцями.

Калеан Морт уже чекав там. Він стояв у центрі зали, яка не мала стін — лише нескінченна темрява, що поглинала світло наших магічних ліхтарів.

— Сьогодні, — почав він, і його голос відлунював десь під моїми ребрами, — ви дізнаєтеся, що таке справжній страх. Не той, що змушує бігти, а той, що паралізує вашу силу.

Він глянув прямо на мене. Його сріблясті очі в темряві здавалися двома лезами.

— Ви по черзі заходитимете в «Коло Пустоти». Ваше завдання — втримати контроль над своєю магією, поки Пустота намагатиметься її висмоктати. Якщо здастеся — тіні поглинуть вас. Якщо втримаєтеся — станете на крок ближче до того, щоб називати себе курсантами Академії Мороку.

Один за одним мої одногрупники заходили в центр зали. Я бачила, як сильні хлопці падали на коліна, хапаючись за горло, як Ліара зблідла так, що здавалася привидом, коли її магія почала іскрити й гаснути. Коли прийшла моя черга, мої долоні були мокрими, але я міцно стиснула руків’я кинджалів.

— Твоя черга, Астро, — тихо промовив Калеан, коли я проходила повз нього.

Я ступила в коло. Спочатку не було нічого. Тільки тиша. А потім... тиск. Наче на мої плечі поклали величезну кам’яну плиту. Мої власні тіні, що зазвичай ластилися до ніг, раптом почали вириватися. Вони не слухалися. Вони кричали в моїй голові, намагаючись втекти від холоду Пустоти.

«Не відпускай», — наказала я собі.

Я заплющила очі, ігноруючи присутність наставників та інших курсантів. Я занурилася всередину себе, туди, де жила моя сила. Пустота тягнула її з мене, наче розпечені щипці виривали нитки з полотна. Біль був нестерпним.

— Ти борешся з нею, Астро, — почула я голос Калеана зовсім поруч, хоча знала, що він стоїть за межами кола. Його голос звучав прямо в моїй свідомості. — Досить боротися. Пустота — це теж тінь. Стань частиною цієї порожнечі.

Я відчула, як мої коліна тремтять. Маска покірності, яку я носила роками, тріснула. Я більше не могла вдавати. Весь мій гнів на батька, на барона, на цей жорстокий світ вибухнув у мені. Я перестала тримати тіні. Я дозволила їм виплеснутися назовні, дозволила Пустоті наповнити мене.

На мить серце зупинилося. А потім біль зник.

Я відкрила очі. Весь зал був затягнутий моїми тінями. Вони не просто кружляли навколо — вони виросли вгору, переплітаючись із темрявою Калеана. Я стояла в центрі справжнього шторму, і мені вперше в житті не було страшно.

Навколо запала тиша. Курсанти відступили назад, дивлячись на мене з сумішшю жаху та захоплення. Директор Морт стояв за крок від межі кола. На його обличчі не було страху. Там була ледь помітна, хижа посмішка людини, яка нарешті знайшла те, що шукала.

— Досить, — кивнув він.

Тіні миттєво втягнулися назад у мою шкіру, залишаючи по собі дивне відчуття порожнечі та жару одночасно. Я ледь встояла на ногах, важко дихаючи.

Калеан підійшов до мене. Він простягнув руку, і я на мить подумала, що він хоче мене підтримати, але його пальці лише ледь торкнулися мого підборіддя, змушуючи підняти голову.

— Ти зробила те, що іншим не під силу за роки навчання, — прошепотів він так, щоб чула лише я. Його очі горіли неприхованим полум'ям. — Але тепер ти привернула увагу не тільки мою. Бережися, Астро. Справжнє полювання починається саме зараз.

Він розвернувся і вийшов із зали, не озираючись. Я відчула на собі погляди інших — тепер я була не просто втікачкою. Я була загрозою. І, здається, головний мисливець щойно назвав мене своєю здобиччю