Розділ 6: Тінь, що відмовилася коритися

Я спостерігав за сотнями тисяч тих, хто проходив через ворота Академії Мороку. Більшість із них були просто наляканими дітьми, які шукали захисту, або амбітними дурнями, що жадали влади, не розуміючи її ціни. Але вона... вона була іншою.

Ще коли Астра тільки переступила поріг, я відчув резонанс. Моя власна магія, стародавня і важка, наче застояна вода в глибокому колодязі, раптом здригнулася. Тіні в моєму кабінеті потягнулися до дверей, вітаючи її. Це не був просто талант. Це була спорідненість, яку я не зустрічав уже десятиліттями.

Я бачив її справу: донька збіднілого дворянина, продана як річ. Але в її очах не було покори жертви. Там горів холодний вогонь виживання.

Погляд крізь темряву (Події 5-го розділу очима Калеана)

Коли я побачив її в галереї після випробувань, я вирішив перевірити, чи свідома вона своєї сили. Вона йшла так, ніби намагалася злитися зі стінами, але її магія буквально кричала. Тіні за її спиною не просто слідували за нею — вони оберігали її, вискалюючись на кожного, хто міг би наблизитися.

Я вийшов з темряви, навмисно нагнітаючи холод. Більшість курсантів у такий момент падають на коліна або заціпеніють від жаху. Але вона? Вона схопилася за кинджал. Зухвало. Безрозсудно. Чудово.

Коли я підійшов ближче, я відчув її запах — дощ і сталь. Її страх був солодким, але він був змішаний із такою люттю, що я ледь стримав усмішку. Вона намагалася приборкати свої тіні волею, наче дикого звіра в клітці. Вона не розуміла, що вони — це і є вона.

— Не розчаруй мене, маленька тінь, — прошепотів я їй на вухо.

Я бачив, як здригнулися її плечі. Я хотів спровокувати її, витягнути ту темряву, яку вона так старанно ховає за своєю «маскою покірності». Якщо вона навчиться не просто контролювати, а бути цією силою, вона стане наймогутнішою зброєю, яку коли-небудь бачила ця Академія. Або моїм найбільшим прокляттям.

Вечір у кабінеті

Зараз, сидячи у своєму кріслі і дивлячись на полум’я свічки, що ніяк не могло розігнати густу темряву в кутках, я крутив у руках старовинний медальйон.

Вона думає, що втекла від барона і батька. Вона думає, що знайшла притулок. Бідна дівчинка. Вона навіть не підозрює, що я знав про її приїзд ще до того, як вона прийняла рішення про втечу. У нашому світі ніщо не відбувається випадково, особливо коли йдеться про таку рідкісну форму магії.

Тіні біля моїх ніг запульсували, передаючи мені її стан: вона не спить. Вона тренується у своїй кімнаті, знову і знову відточуючи рухи кинджалами. Така вперта.

— Ну що ж, Астро, — промовив я в порожнечу кімнати. — Завтра вночі ми побачимо, чи витримаєш ти мій вогонь, не перетворившись на попіл.

Мені потрібно було знати, чи зможе вона стати тією, кого я шукав усі ці роки. Тією, хто зможе розділити зі мною тягар цієї проклятої вежі. А поки що... нехай вірить у свою свободу. Це зробить її опір ще солодшим.