Розділ 2. Дорога у Мороку

Ранковий туман стелився над долиною, розпливаючись по вузькій стежці, що вела від маєтку Вайденів на північ. Астра ступала тихо, обережно, зважуючи кожен крок, аби каміння і сухі гілки не видали її присутності. Ліс здавався живим: гілки повільно хиталися під легким вітром, листя шурхотіло під ногами, а запах сирої землі змішувався з ароматом хвої.

Вона згадала мачуху та молодшого брата зі сестрою. Їхні насмішки та відкрита зневага до неї ще довго переслідували Астру. Скільки разів вона мовчала, притискаючи до себе тінь своєї сили, вивчаючи рухи, що дозволяли залишатися непоміченою, стежачи за кожним кроком, кожним подихом? Тепер їхній світ залишався позаду, і перед нею простягалася лише дорога, вимощена викликами.

Перші кілометри були легкими, але згодом стежка звужувалася, а дерева ставали густішими. Коріння виступало з землі, піднімаючи обережно ступні Астри, змушуючи прислухатися до кожного шороху. Вона спиралася на гострий розум і магію тіней, що легко ховала від світла світанку її рухи, огортаючи її плащ темними, майже непомітними хвилями.

Дорога тривала годинами. Річка, що перегороджувала шлях, змусила Астру шукати кам’яні брівки та вузькі виступи для кроків. Холодна вода била по щиколотках, але вона не втратила рішучості. Ліс змінювався: м’яка підстилка із хвойного листя змінювалася на кам’янисті схили, а пейзаж розкривав високі скелі, що здіймалися над стежкою, як мовчазні сторожі.

Вона зупинилася на обриві, звідки відкривався вид на гірську долину. Сонячні промені ледь пробивалися крізь ранковий туман, малюючи срібні смуги на річках і полях далеко внизу. Тут Астра дозволила собі вдихнути глибше, відчуваючи свободу, яку так довго чекала. Вона пригадала слова матері:

"Справжня сила — не в мечі, а в тому, щоб тебе недооцінили."

Вона відчувала, що кожен крок зараз — це не просто втеча, а випробування. Каміння під ногами, вітер у волосся, холодна роса, що обплітала щиколотки, і тиша навколо — все це формувало її підготовку. Навіть темрява ставала союзником, підкреслюючи її спритність і витримку.

На зупинках вона перевіряла спорядження: кинджали були заточені, тіні під плащем спокійно витали, готові до будь-якої загрози. Дорога ставала складнішою з кожною годиною: круті підйоми, вузькі кам’яні тропи, порослі мохом скелі, через які доводилося пролазити, опираючись руками. Але Астра не дозволяла собі сумніватися.

Вона йшла і думала про Академію Мороку. Там не буде мачухи, не буде брата та сестри, які дивилися на неї з презирством. Там будуть ті, хто бореться за життя, і ті, хто не боїться темряви. Там вона зможе навчитися контролювати магію тіней, відточувати свої бойові навички, розкрити справжню силу, яку мати приховала від батька.

Коли сонце опустилося низько за обрій, стежка привела Астру до вузької долини, де шуміли потоки холодної води, а дерева створювали майже непрохідну тінь. Вона присіла на камінь, обмірковуючи маршрут далі. Кожна деталь дороги — кожен камінь, кожна гілка, кожен звук — була частиною її уроку: уроку терпіння, уваги і витримки.

Попереду ще були ночі під відкритим небом, дощі, кам’яні перевали та небезпечні стежки, але Астра знала одне: ця дорога веде її до свободи, до Академії Мороку, до нового життя, де тінь її сили стане зброєю, а її рішучість — щитом.