Розділ 1. Маска покірності

Свічки в коридорі тріпотіли, немов боялися дихати поруч із тишею, що панувала в маєтку Вайденів. Астра йшла повільно, ледь чутно ступаючи по кам’яній підлозі, немов не хотіла розбудити власну долю. Срібна рукоївка, яку батько використовував для виклику, ще горіла слабким червоним світлом — знаком, що вона не має права зволікати. Коли двері кабінету відчинилися, запах диму й металу вдарив у обличчя. Батько стояв біля столу, вдягнений у військовий мундир. Його руки, обпалені полум’ям минулих війн, стискали келих вина. — Сідай, — наказав він, навіть не глянувши на неї. Астра слухняно сіла, опустивши погляд. Її обличчя — спокійне, покірне. Але під шкірою тремтіла інша істота — та, що звикла бачити слабкість у чужих очах і використовувати її. — У мене не залишилося вибору, — почав він. — Ми винні барону Дерну більше, ніж можемо повернути. Він пропонує угоду. Астра знала цю фразу напам’ять. “Ми винні” — завжди значило “ти заплатиш”. — Ти станеш його дружиною. Вона підняла погляд. На її обличчі промайнула тінь усмішки — м’яка, ледь помітна. — Звісно, батьку. Якщо це воля дому Вайденів. Йому сподобалась ця відповідь. Він навіть не помітив, як у її голосі бриніло глузування. — Добре. Весілля буде за тиждень. — Він повернувся до вікна. — І не смій більше сперечатися. — Не смію, — повторила вона тихо, схиливши голову. Але її тіні ворухнулися — плавно, майже непомітно, ковзнули по підлозі, торкаючись його чобіт, ніби перевіряючи, наскільки близько можна підступити. Вона навчилася цьому від матері. Жінка, яка колись мала бути спалена за володіння магією тіней, врятувала себе — і доньку — сильним закляттям, приховавши їхню силу. Під час ночей, коли батько був у походах, вона навчала Астру тому, чого не мав знати жоден чоловік у цьому домі: як рухатись без звуку, як бити швидко і як брехати переконливо. “Справжня сила — не в мечі, а в тому, щоб тебе недооцінили,” казала мати. Того ж вечора, коли грім глухо котився над дахом, Астра стояла біля вікна своєї кімнати. На ній був простий темний плащ, під яким ховалися леза, руни й крихітна тіньова сфера — знак її магії. Вона знала, що батько виставить охорону. Знала, що втекти буде важко. Але хитрість завжди перемагала силу. Перед світанком вона зникла. Слуги казали потім, що бачили, як у саду розчинилася постать у плащі, а за нею — тіні, що рухалися, наче живі. Астра йшла дорогою на північ — туди, де ховалася Академія Мороку. Місце, куди не беруть таких, як вона. Але вона знала: туди потрапляють не ті, хто просить, а ті, хто змушує відчинити ворота. Попереду чекала академія, війна — і чоловік, який колись спробує розгадати її справжнє обличчя. Та до того часу Астра залишатиметься тією, ким навчила її бути мати — тінню в масці покори.