Глава 23

Стефан

Маги-зрадники напали відразу з усіх сторін. Було таке враження, що їм було наказано будь-що мене знищити. У їх очах палала злість та ненависть. Вони, як зазомбовані, закидали нас вогняними кулями, смертельні прокляття летіли з усіх сторін. Міс Вансович накрила нас захисним куполом, поки ми намагалися відбити атаки та вбити як найбільше противників. Перевага була не на нашому боці, їх було надто багато. Я розумів, що купол протримається ще хвилин 15, не більше, і дуже сподівався, що Ліса встигне за цей час знайти захисну систему.

Проте час йшов і нічого не змінювалося. Раптом з’явився Альберт Лаурентіс і перш ніж ми встигли його побачити, почули крик міс Вансович. Секунда, і купол над нами розсіявся. Не має у нас 15 хвилин, навіть 15 секунд немає. І міс Вансович більше немає.

Клятий виродок, який не щадить нікого. Лаурентіс з’явився не сам, а у компанії з якоюсь відьмою. Так, це була не просто магічка. ЇЇ волосся було вугільно чорним, зіниці очей червоні, шкіра неприродно білого кольору, одягнута у чорну сукню й червоний плащ. Від погляду на неї мурахи повзли шкірою. Дуже неприємна особа, яка 100 % займалася забороненими різновидами магії.

— Схопити їх! Смерть єдиного спадкоємця трону має бути показовою. Щоб ні в кого не залишилося сумнівів, хто має правити Морським королівством.

Ректор Левінсон зухвало вигукнув:

— Так ми і здалися без бою! Лаурентісе, а ти не хочеш тряхнути старими кістками? Вийдім сам на сам, як у старі добрі часи? Чи ти боїшся, братику?

Ми з Джеральдом переглянулися. Оце так новини! Ректора та голову Магічного ковену не тільки звали однаково, вони ще й були братами! Прізвища різні, ймовірно кузени. Який тісний наш світ.

Лаурентіс зареготав. Його зловіщий сміх пробирав холодом до кісток.

— Навіщо ти мені здався, старий дурень? Невже ти думаєш, що можеш мене спіймати на цю вудочку? Ти і я? Чесний бій? Я не женуся за славою благородного воїна. Я навіть руки об тебе сам марати не буду. Моргано, твій вихід!

Відьма криво посміхнулася та прошепотіла якісь незрозумілі слова. Я почув тільки уривок «… мордоре клятус». Цього вистачило, щоб зрозуміти, що вона насилає смертельне прокляття. Та наш ректор теж тертий калач, він за секунду відбив його енергетичним щитом і воно влетіло в ту, яка його й насилала. Відьма на очах перетворилася у попіл. Ефектно. Треба буде дізнатися в ректора, що то був за щит  відбивний від чорних заклять, я таких не знаю. Хай навчить мене, якщо виживемо, звичайно.

Лаурентіс мало не позеленів від люті. А наш ректор навпаки, здавалося, веселився:

— Хто на черзі? Сподіваюся ти, братику?

— Е, ні, ти мене недооцінюєш, Альберете! Як і всі навколо! Батьки, вчителі, знайомі! Завжди тільки ти був у центрі уваги. Весь такий правильний, чемний, вихований. Аж нудить! Та цього разу я всіх перехитрив.

Лаурентіс клацнув пальцями й навколо нас з’явився якийсь незрозумілий туман рожевого кольору. Дурман-закляття, встиг подумати я за секунду до того, як знепритомнів.

Не знаю, скільки часу я був без тями. Коли опритомнів, виявилося ми з Джеральдом знаходилися у Залі магічних перетворень. Стеля у ній була така чорна, неначе сама безодня розтяглася над нашими головами. Не знаю, куди повели ректора, але з нами його не було. У горлі пересохло, голова розколювалася від болю, нудило. Це все наслідки дурман-закляття.

Руки нам зв’язали за спинами магічними путами, ноги закували в кайдани. Джеральд теж вже прийшов до тями. У друга була розбита губа та виднівся добрячий синяк під оком. Бачив би себе цей улюбленець жінок зараз у дзеркалі. Відчуваю, що в мене вигляд не кращий. Ми були прикуті кайданами посередині зали на сцені. Я здогадувався, що ймовірно планується якесь катування. Або нас просто вб’ють на очах у всіх. Такий показовий прояв сили, за допомогою якого вийде знищити останнього кровного спадкоємця трону. Мене.

Дідько, я ніколи не хотів бути королем. Як і моя мати ніколи не хотіла влади й публічності. Згадавши про неї, серце стиснулося, немов хтось схопив його розпеченими щипцями. Батько мрів, що я стану дипломатом, а я хотів бути бойовиком і захищати кордони королівства. Видно, не судилося.

Я озирнувся. У залі ще були студенти, яких тримали в заручниках. Потім я побачив свого батька. Він лежав непритомний, весь у синцях та гематомах. Трохи далі від нього — батько Джеральда, виглядав він, чесно кажучи, ще гірше, ніж мій. Я глянув на Джера. Він стиснув губи та нахмурив брови, у його очах стояли сльози, було видно, що він з усіх сил їх стримував.

Джеральд теж уже встиг побачити те, що й і я. Біля його батька сиділа місис Стівенсон. Мати Джеральда була бліда, як стіна, її погляд був пустий і далекий, її точно катували, та вона хоча б була жива. У кутку зали були чоловік і жінка, у яких я одразу впізнав батьків Ліси. У неї мамині очі.

Ліса, моє кохане лисеня! Вже стільки часу пройшло! Вона вже мала б знайти охоронну систему. Але, очевидно, що щось пішло не так. Від думки про те, що з нею могло щось статися паморочилося в голові. Я відчував себе таким безпорадним, і ненавидів себе за це. Так діло не піде. Потрібно якось вибиратися з цього гівна. Я маю знайти Лісу та захистити її.

— Стефане, що будемо робити? Мені щось геть не хочеться здохнути від рук цього ненормального. Я ще дуже мало пожив. Багато чого не встиг. В мене планів — море. Ти хоч уявляєш, скільки є різновидів ельфійського віскі? Я навіть третину не встиг перепробувати! Йоханий троль вхопив би цього Лаурентіса!