Розділ 18

Ліса

31 січня прокинулася о 7-й ранку. Бал мав відбутися о 5-й вечора, але ми вирішили перестрахуватися і переміститися у Королівство Пустки раніше. Раптом Джеральд швидко виявить зникнення кристала, тоді ми не встигнемо навіть подумати про подорож, він миттю забере його.

Ми не стали розпитувати у Нори яким чином їй вдалося дістати цю важливу для нас річ, вирішили, що не треба лізти людині у душу зайвий раз. Святкові сукні, взуття та прикраси помістили у зачаровану валізку, яка мала здатність зменшуватися у розмірах для комфортного перенесення, а самі одягли зручні літні лляні костюми білого кольору та босоніжки. Їх нам передали батьки Нори за її проханням. Це у нас тут зима, а у Королівстві Пустки цілий рік спека.

Переміщатися кристалом було просто. Потрібно було усім мандрівникам положити на нього руку, а потім хтось мав промовити вголос координати місця призначення. Добре, що у нас був всесвітній атлас у бібліотеці, тож з цим проблем не виникло.

— Ну, в дорогу! — бадьоро промовила Нора.

— Нехай нам пощастить, — Кетті зажмурила очі. Подруга хвилювалася, бо ніколи раніше не подорожувала кристалом. Я, до речі, також. Але в мене була мета, яка не терпіла відкладання. Тож голосно промовила координати і також закрила очі. 

Все моє тіло неначе стиснулося від страху. Після того, як я промовила останню цифру, нас закрутило-завертіло і викинуло у якийсь тунель з чорно-білими плямами. Від нього все в очах рябіло. Не встигли оглянутися, як підлога під нами провалилася і ми опинилися на піску. Самопочуття було таке, що здавалося зараз шлунок виверне назовні. Добре, що ми не снідали, це врятувало нас від блювання. Подивившись, на подруг, я побачила, що їм не краще. Кетті взагалі аж позеленіла.

— Це завжди так неприємно? — запитала я у Нори. — Якщо так, то я не розумію, чому ці кристали такі популярні. Так, швидко, але ж всі нутрощі викручує! Фе!

— Насправді, ні. Нас так покидало, скоріш за все, через те, що кристал чужий, до того ж позичений без дозволу, — пояснила Нора.

— Дівчата, а ми точно там де треба? — якось невпевнено промовила Кетті. Я озирнулася. Ми були в пустелі. Навкруги був один пісок, сонце нещадно пекло, ніякого Палацу на обрії не було видно.

— О, ні, — простогнала Нора. — Мабуть, на Палаці стоїть захист від переміщень, і нас викинуло невідома де.

— Ми хоча б у Королівстві Пустки? — з надією в голосі поцікавилася Кетті.

— Судячи зі спеки, так, — відповіла я.

Раптом ми почули чиїсь голоси, які лунали з-за піщаної гори. Через пару секунд побачили групу чоловіків, які прямували в нашу сторону. Зріст вище середнього, широкоплечі, на обличчі були нанесені яксь знаки, вигляд мали войовничий. Одягнуті у камуфляжний одяг пісочного кольору, на голові — куфія.

— А це хто такі? Вас ще тут не вистачало, — роздратовано промовила Нора.

— Мабуть, прикордонна служба. Сподіваюся, вони нам допоможуть потрапити до Палацу.

Я впевненими кроками рушила назустріч воїнам. Вирішила, що краще одразу прояснити ситуацію.

— Доброго дня, шановні, — почала я. — Яке щастя, що ми вас зустріли! Ми з дівчатами збиралися на бал у палац, проте переміщення не вдалося. Чи не могли б ви нас супроводити?

 — Може доброго, може ні, — суворо відповів один із громил. Мабуть, їхній командир. Грізний, з широкими чорними бровами, він навіював страх одним поглядом своїх чорнющих, як ніч очей. — Покажіть запрошення.

— Запрошення? Так, звичайно. Дівчата, де наші запрошення? Давайте їх сюди, — звернулася я до подруг. Вони переглянулися між собою, і мене це насторожило. Троляча дупа, що вже сталося?

— Норо, де запрошення? 

— Я їх віддала Кетті, вона складала наші речі у валізку.

— Кетті? — суворо подивилася я на подругу? — Ти ж вклала наші запрошення, чи не так?

— Я …Емм… Лісо, я їх загубила. Спеціально тримала їх у руці, щоб потім не витрачати час на пошуки у валізці, а коли нас закрутило, то вони десь випали, — Кетті мало не плакала від розпачу.

Я ляснула рукою по лобі, втомлено провела долонею по обличчю, і повернулася до воїнів. На обличчі намагалася зобразити найпривітнішу посмішку, яку тільки могла у той момент з себе видавити.

— Дорогі воїни, річ в тому, що моя недолуга подруга примудрилася загубити запрошення дорогою. Впевнена, ми є у списках, і можемо виправити цю її прикру помилку, коли прибудемо на місце.

— Всі так кажуть. Думаєте ви перші, хто намагається незаконно пробратися на бал? Не смішіть мої чоботи, дівчата. Забирайте їх! Ще одні фанатки принца, — гаркнув командир. Воїни за лічені секунди опинилися біля нас і одягли нам на руки магічні наручники, які блокували магію. Я навіть подумати не встигла про те, щоб поставити захисний щит, не те що його зробити. Мало мене Стефан ганяв! От мало! На ділі захисниця з мене виявилася ніяка.

— Пустіть! Ви знаєте хто мій батько? Та він вам шиї скрутить, а голови  віддасть курям на сніданок! — Нора пручалася з усіх сил.

Кеті опустила голову та тихо плакала, а я думала, як нам виплутатися з цієї неприємної ситуації. Нас повели за гору, де ми побачили коло, викладене різними кристалами. Люди, які туди входили кудись зникали. 

— Знову переміщення, — сумно пробурмотіла, я ще від попереднього не відійшла. А те, що це магічне коло переносить у інше місце сумнівів не було. Якби воно робило щось погане, то воїни не заходили б у нього так весело й охоче.

— Так, вгадала, — сказав командир. — Відправимо вас до головного слідчого Палацу, хай розбирається хто ви такі, та з якою метою сюди прибули.

— Я ж вам уже все пояснила!

— Моя справа перевіряти законність перетину кордону. У вас на руках немає запрошень у Королівство, маю доправити вас у Департамент безпеки. Це моя робота. Не хвилюйтеся, якщо ви дійсно запрошені, то вас швидко відпустять.

Я сумно зітхнула. Як завжди! Без пригод навіть на простий бал потрапити не можу. Що вже казати про те, щоб отримати на ньому кристал? Невезіння ходить за нами слідом.