Глава 12

Стефан

— Стефане, прийди в себе, довбню! Не смій мені тут помирати, зрозумів?!

Я прийшов до тями від ударів по обличчю та криків. Йоханий троль, нащо ж так лупити?

— Джере, Джере-е!! Досить! Я тут! Я прийшов до тями! — закрився руками й спробував відповзти від Джеральда.

— Слава Всесвіту, ти повернувся! Я вже думав, тобі гайки! Старий, ти мене так налякав! Я в житті більше не поведуся на твої дурнуваті ідеї!

Не знаю, як у цей момент виглядав я, але Джеральд був блідий, лоб спітнілий, друг добряче за мене перелякався.

— Чого ти кіпішуєш? Ну трохи втратив свідомість, живий же? Все добре!

— Трохи-и?! Ти не приходив до тями чотири години!!! ЧОТИРИ, Стефане! Єдине, що не давало мені впасти у відчай, те, що ти дихав. Але я мало з глузду не з'їхав, думаючи, що робити далі, і як я буду це все пояснювати твоїм батькам і Лісі.

— Тобто ти тільки за свою шкуру переживав? А за мене не хвилювався? 

— Ага, ну звичайно ж! Іди до біса, Стефане!

— Тихо-тихо, я жартую, — я потер кулаками очі й прокашлявся. — Наче все пройшло, як треба?

— Троляка його знає, але мені точно треба зараз віскі. Твоя душа на місці?

Я засміявся.

— Наче так. Це ж не перевіриш, мабуть? Ти мене так лупив, що можна подумати, що то у тебе немає душі!

— Та я думав ти коні двинув вже! Душа… О-о! Знаю, як перевірити! От, наприклад, якщо я впущу ящик елітного ельфійського віскі, ти будеш плакати?

— Що? Що ти верзеш, алкоголіку, звісно, ні!

— Все! Я так і знав! Немає в тебе душі, Стефане, — зареготав Джеральд.

— Дуже смішно! Блазень!

— А якщо серйозно, то згадай Лісу, батьків? Щось відчуваєш до них? Людина без душі не здатна на почуття. Вона холодна, немов крига. Живе, неначе робот, емоцій — нуль. Але судячи з твоєї лайки, душа у тебе на місці.

— На батьків ще ображений, а Ліса… Я кохаю її, Джере… Так, як ніколи нікого не кохав.

— Ну ось, нічого не змінилося, вітаю. Як я й казав, Генріх — майстер свої  справи. Тепер залишилося відсидіти тут 30 днів, не зійти з розуму і не здохнути.

— Ну, сподіваюся, ти не даси мені з голоду померти.

— Будь певен, я надійний носій їжі. Добре, Стефе, я поїхав, а то і так затримався тут з тобою, а ще їхати далеченько.

— Так, їдь…  І дякую тобі, друже.

— Забий, ти б мене також підтримав, щоб я головою поїхав, — покрутив пальцем біля скроні Джеральд.

— Знову твої жарти!

— Все буде добре, Стефе, я приїду через два дні.

— Стій, ледве не забув! На, держи, віддаси Лісі разом з моїм фікусом.

Я простягнув Джеральду невелику коробочку.

— Це що?

— Конектор, хочу мати змогу тримати з нею зв’язок. Чи ти будеш передавати їй мої листи, як у давнину?

— Е, ні, вистачить з мене носія їжі, поштовим голубом я не наймався. Давай сюди, передам твоїй дівчині.

— Дякую, щасливо!

— Ох, це тобі тут щасливо! Удача тобі явно не завадить.

Джеральд поїхав, а я залишився сам на сам зі своїми думками. 30 днів.

Трясця його матері, 30 днів! Наодинці! Без магії!

Це якийсь жах, але я знав, на що я йшов. Все заради неї. Щоб з нею поряд! З моєю маленькою, тендітною дівчинкою. Не можу її підвести, не маю права дурити голову. Ніколи не вірив у кохання та у байки про одну єдину, поки не зустрів цю малу. Така вперта, горда, гарна… Така МОЯ. Ніколи її не відпущу! А зараз спробую трохи поспати, бо, хоча я й прийшов до тями, але у тілі була слабкість. А завтра… Завтра буде вже 29 днів до зустрічі з Лісою.

Ліса

Ніч спала погано. Снився Стефан з Амандою разом, їхнє весілля, поцілунки. Коли прокинулася, мало не проблювалася. Він нервів та від побаченого. В мене занадто розвинена фантазія. Я хочу йому вірити. Але ми так і не поговорили нормально. Я Стефана з Зимового балу не бачила, і в голову лізуть усілякі дурниці. Потрібно випити каву та взяти себе в руки. Можливо, сьогодні ми побачимось і поговоримо. А як ні… Не хочу думати про те, якщо ні.

У кав'ярні було малолюдно. Воно і не дивно, до пар ще дві години, можна було спокійно спати, що б не ці жахливі сни. Перший ковток ароматного гарячого напою, і вже настрій кращий.

З кав'ярні гарно видно стоянку. На великій швидкості туди залетів спортивний магомобіль. З нього виліз Джеральд. На вигляд якийсь пом’ятий, біле волосся скуйовджене, під очима синці. Не схоже, що у нього була ніч кохання. Хлопець йшов у напрямку кав'ярні. Судячи по його зовнішньому вигляді, кава йому зараз точно не завадить. Коли Джеральд помітив мене, то підійшов до столика:

— Ти! Нікуди не йди, я по каву і до тебе зараз!

Я оторопіло на нього вирячилася. Ти дивися який! Накази мені тут роздає! Я що одна з його дівчат, які готові йому туфлі облизувати? Нахаба! Але з місця не зрушила. Цікавість взяла верх, я сподівалася, що він щось скаже мені про Стефана. Джеральд купив міцну подвійну каву і плюхнувся на стільчик поряд зі мною. Голосно сьорбнувши напій, він аж очі закотив від задоволення.