Глава 7

Ліса

Вранці я прокинулася з дивним відчуттям. Якась окриленість з домішками зніяковілості. Здавалося, те, що було вчора, сталося не зі мною. На пари збиралася, як у тумані. Викладачів слухала ледве-ледве. В голову ліз тільки Стефан. Я сердилася на себе, але нічого не могла з цим вдіяти

— Лісо, ти взагалі тут сьогодні? Що відбувається? Ти якась розсіяна, — повернула мене в реальність Нора.

— Все нормально, просто не виспалася.

— Хм... І хто ж тобі цієї ночі спати не давав? Вихідні пройшли не нудно? — іронічно запитала подруга, граючи бровами.

Я остаточно зніяковіла.

— Про що ти, Норо! Вихідні, як вихідні. Ось у торговому центрі була, пуховик купила, нічого особливого, — розказувати подробиці я не спішила, сама ще не зрозуміла, що то було зі Стефаном, і як воно буде далі.

— Але вигляд у тебе дивний, — відмітила Нора. — Пішли перекусимо, я з ранку нічого не їла.

У їдальні було багато студентів, але очі шукали лише одного. Стефана тут не було. Що буде, коли він увійде? Підійде, чи вдасть, що нічого не було? А мені як поводитися? Я заплуталася зовсім.

Стефан прийшов, як завжди, в компанії Джеральда. Зустрілась з ним поглядом і швидко опустила голову. Трясця, нащо я взагалі туди подивилася? Тепер він подумає, що я — закохана дурепа, і не буду давати йому приходу. Незручна ситуація. Ну чому я завжди у щось влипаю?

З власних думок мене вивів неочікуваний поцілунок у щоку.

— Привіт, я сяду? — голос Стефана я впізнаю з мільйона.

— Еее… Пр… Привіт.., — відповіла я, ледве насмілившись підвести очі. З яких це часу я стала заїкатися, коли говорю? Лісо, та що з тобою таке! Зберися! Поцілунок мене геть збентежив.

— Я вирішив трохи порушити звичний режим цієї їдальні, — з усмішкою хмикнув Стефан і всівся поряд.

— Хей, друже, ти столиком не помилився? — це вже Джеральд намалювався тут як тут.

— Не помилився, — непохитно сказав Стефан. — Я хочу сидіти поряд з дівчиною, яка мені подобається. Маю право.

— Чувак, тут повно людей, ти що робиш?

— Джеральде, заткнися.

— Адже вони все розкажуть!

— Прокляття, я ж сказав, заткнись, Джере! Якщо ти зараз не закриєш свого рота, клянуся, я забуду, що ти мій друг, і начищу тобі пику!

— Ти божевільний, Блек, ти знаєш? — зітхнув Джеральд і плюхнувся на стілець поруч зі Стефаном.

У їдальні було так тихо, що здавалося чути, як муха, що пролітає повз, ворушить крильцями. Я все ще не могла відійти від шоку. Що вже говорити про мою бідну подругу Нору, яка сиділа і боялась поворухнутися. В її очах було здивування, цікавість, а ще вона була трохи напружена. Але не через Стефана, її очі сверлили Джеральда.

Стефан почав їсти. Він не зважав на дивну поведінку інших. Я нарешті наважилась подати голос.

— Норо, відімри вже, — я спробувала розворушити подругу.

— Що? Та просто я трохи в шоці.

— Королі академії тебе вшанували і сіли за один столик. А то ти, крихітка, не рада? — зухвало підморгнув подрузі Джеральд.

— Не знаю куди дітися від такого щастя! — у голосі Нори звучав неприкритий сарказм.

Тепер впізнаю свою подругу.

— Тихіше, красуне, що ти зуби скалиш?

— А тобі твоя корона не тисне?

— Мені вона якраз!

Вони так дивилися один на одного, наче хотіли спопелити поглядом.

— Ти все такий же придуркуватий!

— А ти все така ж пришелепкувата!

Стоп.

— Норо, ви знайомі один з одним?

— Це довга історія, — зітхнула подруга.

— Замовкніть вже обоє! Лісо, ти чай будеш? Принести? — запитав Стефан.

— Стефане, що взагалі відбувається? — мені ще не вірилося, що він тут, у їдальні, сидить біля мене.

— А що? Просто запитав чи не принести тобі чаю?

— Я не про чай, а взагалі про все. Що ти підсів, поцілував мене... Це якось дивно.

— А вчора, значить, вечеряти, розмовляти, цілуватися зі мною було не дивно? Сьогодні щось змінилося?

— Що? — округлила очі Нора.

— Ну ти, старий, даєш, — це вже Джеральд озвався. — Що ти чудиш? Не розумію…

Я почервоніла до кінчиків вух.

— Просто вчора ми були вдвох. А тут… Всі бачать, дивляться!

— Ну і що! нехай дивляться! І бачать, що ти тепер зі мною!

— А я з тобою?

— Хіба ні?

— Стефане, ти мене з розуму зведеш, — я закрила очі руками.

— За що й боремося, лисеня.

— Відгукнеться тобі це, Блек, неодмінно! — знову вліз у розмову Джеральд.