Розділ 7

Ліса

Вранці я прокинулася з дивним відчуттям. Якась окриленість з домішками зніяковілості. Здавалося, те, що було вчора, сталося не зі мною. На пари збиралася, як у тумані. Викладачів слухала ледве-ледве. В голову ліз тільки Стефан. Я сердилася на себе, але нічого не могла з цим вдіяти

— Лісо, ти взагалі тут сьогодні? Що відбувається? Ти якась розсіяна, — повернула мене в реальність Нора.

— Все нормально, просто не виспалася.

— Хм... і хто ж тобі цієї ночі спати не давав? Вихідні пройшли не нудно? — іронічно запитала подруга, граючи бровами.

Я остаточно зніяковіла.

— Про що ти, Норо! Вихідні, як вихідні. Ось у торговому центрі була, пуховик купила, нічого особливого, — розказувати подробиці я не спішила,  сама ще не зрозуміла, що то було зі Стефаном, і як воно буде далі.

— Але вигляд у тебе дивний, — відмітила Нора. — Пішли перекусимо, я з ранку нічого не їла.

У їдальні було багато студентів, але очі шукали лише одного. Стефана тут не було. Що буде, коли він увійде? Підійде, чи вдасть, що нічого не було? А мені як поводитися? Я заплуталася зовсім.

Стефан прийшов, як завжди, в компанії Джеральда. Зустрілась з ним поглядом і швидко опустила голову. Трясця, нащо я взагалі туди подивилася? Тепер він подумає, що я, як закохана дурепа, і не буду давати йому приходу. Незручна ситуація! Ну чому я завжди у щось влипаю?!

З власних думок мене вивів неочікуваний поцілунок у щоку.

— Привіт, я сяду? — голос Стефана я впізнаю з мільйона.

— Еее…пр…привіт.., — відповіла я, ледве насмілившись підвести очі. З яких це часу я стала заїкатися, коли говорю? Ліса, та що з тобою таке! Зберися! Поцілунок мене геть збентежив.

— Я вирішив трохи порушити звичний режим цієї їдальні, — з усмішкою хмикнув Стефан і всівся поряд.

— Хей, друже, ти столиком не помилився? — це вже Джеральд намалювався тут як тут.

— Не помилився, — непохитно сказав Стефан. — Я хочу сидіти поряд з дівчиною, яка мені подобається. Маю право.

— Чувак, тут повно людей, ти що робиш?

— Джеральде, заткнися.

— Адже вони все розкажуть!

— Прокляття, я ж сказав, заткнись, Джер! Якщо ти зараз не закриєш свого рота, клянуся, я забуду, що ти мій друг, і начищу тобі пику!

— Ти божевільний, Блек, ти знаєш? — зітхнув Джеральд і плюхнувся на стілець поруч з Стефаном.

У їдальні було так тихо, що здавалося чути, як муха, що пролітає повз, ворушить крильцями. Я все ще не могла відійти від шоку. Що вже говорити про мою бідну подругу Нору, яка сиділа і боялась поворухнутися. В її очах було здивування та цікавість.

Стефан почав їсти, не зважаючи на дивну поведінку інших. Я нарешті наважилась подати голос.

— Ем..Стефан..що це щойно було?

— Не бери до уваги, Джеральд у нас гуморист..

— Нора, відімри вже, — я спробувала розворушити подругу.

— А?..Що?.. Та просто я трохи в шоці.

— Королі академії тебе вшанували і сіли за один столик. А то ти, крихітка, не рада? — підморгнув подрузі Джеральд.

— Не знаю куди дітися від такого щастя!

Тепер впізнаю свою подругу.

— Тихіше, красуне,що ти зуби скалиш?

— Корона не тисне?

— Якраз!

Вони так дивилися один на одного, наче хотіли роздерти. І це та сама Нора, яка казала мені, що з Джеральдом і Стефаном краще не зв'язуватися?

— Ти все такий же придуркуватий!

— А ти все така ж пришелепкувата!

Стоп.

— Норо, ви знайомі один з одним?

— Це довга історія, — зітхнула подруга.

— Замовкніть вже! Лісо, ти чай будеш? Принести? — запитав Стефан.

— Стефане, що взагалі відбувається? — мені ще не вірилося, що він тут, у їдальні, сидить біля мене.

— А що? Просто запитав чи не принести тобі чаю?

— Я не про чай ... а взагалі про все ... що ти підсів ... поцілував мене ... це якось дивно.

— А вчора значить вечеряти, розмовляти, цілуватися зі мною було не дивно? Сьогодні що змінилося?

— Що ? — округлила очі Нора

— Ну ти, старий, даєш, — це вже Джеральд. — Що ти чудиш? Не розумію.

Я почервоніла до кінчиків вух.

— Просто вчора ми були вдвох. А тут…всі бачать ... дивляться!

— Ну і що…нехай дивляться! І бачать, що ти тепер зі мною!

— А я з тобою?

— Хіба ні?

— Стефане, ти мене з розуму зведеш, — я закрила очі руками.

— За що й боремося, Лисеня.

— Відгукнеться тобі це, Блек, неодмінно! — знову вліз у розмову Джеральд.

— Я ж тебе попросив не лізти, — рикнув Стефан.— Я сам у всьому розберуся.

Наодинці, мені здавалося, що ми все робимо правильно, а зараз мені було страшно. Від чого? Я сама не могла зрозуміти. Змішалися страх, сором. Так, Алісія, швидко візьми себе в руки! З якого це часу тебе стало так легко збентежити? Спину прямо, погляд рівний і начхати на все!

— Ти доїла?— ніби вирвав мене зі своїх думок Стефан.

— Так, я щось більше не хочу.

— Пари ще сьогодні є?

— Одна, у місіс Вонсович.

— Підемо тоді проведу на заняття.

Стефан подав мені руку, я вклала свою долоню в його, і відчула як міцні пальці стиснули мої. Ми вийшли зі їдальні наче так було завжди, і немає нічого дивного. Буквально через кілька метрів я знову не витримала.

— Стефан, обов'язково було так відкрито демонструвати, що між нами щось було?

— Чому було? Є, і буде. І відповідь на друге питання: так, обов'язково.

— Надто самовпевнено, не думаєш? – хмикнула я.

— Цілком нормально для чоловіка, який вирішив заявити права на свою жінку.

— Щось я не пригадую, коли я раптом стала твоєю.

— З тієї самої хвилини, коли впала мені прямо в руки на сходах, а вчора це був лише перехід на новий рівень.

— А мене питати не треба було? Може я не хотіла цього розголошення?

— Лісо, припини, я не маленький хлопчик, щоб ховатися по кутах і приховувати стосунки. Не розумію, що тут дивного?

— Навіть Джеральд засуджував!

— А цьому недоумку варто зайнятися своїм особистим життям і не лізти в моє. Не його розуму справа!