Глава 6

Ліса

Непомітно прийшла зима. Пішов лапатий сніг, температура на вулиці відчутно знизилася. Треба було б поїхати в сусіднє місто, адже стало холодніше, а я все ходила в тонкій короткій куртці без утеплювача. І навіть гроші були, стипендію виплачували справно, а часу на шопінг не було. Тож я одягла теплий светр, накинула куртку, укутала шию шарфом і попленталася на тренувальне поле. Стефан вже напевно чекав мене. Окинувши мене поглядом, він невдоволено скривився.

— Лісо, ти що тут зібралася сьогодні дупу відморозити. Ти чого так легко одягнена? Сказала, я б до стихійників звернувся, вони одним заклинанням перетворили твій симпатичний зад на льодовик.

Сам він був одягнений у теплу дублянку коричневого кольору з коміром з овчини й в'язану шапку з шарфом кольору кави з молоком.

— Нічого я не відморожу. Просто, не встигла ще поїхати й купити щось тепліше, – зніяковіла я.

— Так, зрозуміло. На моїй совісті не буде жодної замерзлої дівчини. Так що проведімо сьогодні заняття в польових умовах.

— У сенсі? — не зрозуміла я.

— Будемо утеплюватися, а то ти задубієш і толку з тебе тоді жодного. Поїдемо на моєму магобілі.

Я не встигла відкрити рота, щоб обуритися, як Стефан ніби прочитав мої думки й не дав вставити і слова.

— І навіть не думай зі мною сперечатися, опустімо цей словесний потік, який ти вже 100% підготувала у голові та не витрачатимемо на нього час. Протести не приймаються. Пішли!

Я невдоволено пирхнула, але пішла за ним. Все-таки я реально дуже змерзла і перспектива ще цілий тиждень ходити в тонкій куртці була не райдужною.

Біля воріт академії була простора стоянка для магомобілів викладачів та студентів. Я намагалася вгадати, який з них належить Стефану. Може, спортивний з блискучими дисками, чи той, що трохи далі з багажником нагорі. Виявилося, його магобобіль — класичний седан чорного кольору з затемненим склом. На таких часто їздили різні дипломати. Побачити такий магомобіль у студента несподівано.

— Сідай на переднє сидіння, позаду ще коробки, — буркнув Стефан.

Справді, на задньому сидінні була валіза та якісь коробки. Він узагалі речі розбирав?

— Куди поїдемо? У центральний мол?

— Емм… Ні, там для мене дорого, давай у Південну Лавину.

— Добре.

Ми їхали досить швидко, але їзда була обережна. Стефан не влаштовував перегонів на дорозі, не створював аварійних ситуацій.

Я шалено боялася їздити на магомобілях після однієї неприємної аварії, ще в шкільний період, коли сусід не впорався з керуванням, та з Стефаном поряд мені було комфортно. Встигла навіть насолодитися поїздкою. Дивно. Мабуть, секрет в дорогому магомобілі, може, вони якось інакше влаштовані. Пролетіла, звичайно, думка, що  справа у водії. Але я її швидко відігнала.

— У тебе є пів години, я зачекаю в магомобілі.

— Добре.

У Південній Лавині було багатолюдно. Не дивно, адже тут нормальний вибір і доступні ціни. Маршрут у цьому торговому центрі у мене однаковий вже давно. Я здебільшого купую одяг у трьох магазинах. Так і цього разу я знайшла зимову куртку в одному з них.

Хотіла купити щось тепле і не марке, але побачила на вітрині білий пуховик. У голові затьмарилося і виходила я вже у ньому. Пуховик був приталений, трохи нижче коліна, з капюшоном. Шалено красиво, але скоріш за все зовсім не практичний. Це у моєму стилі: вибрати гарне, але не зручне. Також взяла білосніжну теплу шапку.

До магомобіля йшла в гарному настрої. І, не дійшовши буквально два метри, послизнулася і боляче впала. Звичайно, Стефан все бачив. Він навіть вийшов з магомобіля і допоміг мені підвестися. Вигляд у мене, напевно, був, як у корови на льоду. Така ж незграбна та смішна.

— Хм… Ти швидко справилася. Тепер схожа на сніговика.

— Дуже дотепно! Поїхали вже, дякую, що привіз.

Стефан промовчав і нічого не сказав. Ми досить швидко доїхали до академії. Займатися, чесно кажучи, не хотілося від слова взагалі. Але я попленталася на тренувальне поле. Вогняний захист у мене виходив вже ідеально, ми тренували крижані щити. Зауваження Стефана були короткі та влучні. Після тренування, здавалося сил навіть побільшало. Тільки їсти хотілося.

— Успіхи незначні, але ти молодець, — похвалив мене Стефан, — навіть не чекав, чесно кажучи. На сьогодні все. Їсти хочу – жах як.

— Я старалася, дякую. О, я також готова з'їсти слона.

— Він у тебе не влізе, ти геть якась мала.

— Апетит у мене чудовий. Так що, ти як хочеш, а я до їдальні.

— Не хочу тебе засмучувати, але там вже зачинено, забула?

— Трясця, точно. Ех, сподіваюся Кетті сьогодні щось готувала.

— Поїхали зі мною.

Я здивовано подивилася на Стефана.

— Куди?

— На Кудикіну гору. Ну, що ти як маленька! Їсти поїхали, тут неподалік чудова піцерія.

— Я? З тобою? Разом?

— Тобто в торговий центр зі мною їздити можна, а в піцерії я тебе з'їм? Не хвилюйся, в моєму меню сьогодні лише піца, — роздратовано відповів Стефан.