Розділ 6

Ліса

Перший день зими. Пішов сніг, температура на вулиці відчутно зменшилася. Треба було б поїхати в центр міста, адже стало холодніше, а я все ходила в тонкій короткій куртці без утеплювача. І навіть гроші були, стипендію виплачували справно, а часу на шопінг не було. Тож я одягла теплий светр, накинула куртку, укутала шию шарфом і попленталася на тренувальне поле. Стефан вже чекав на мене. Окинувши мене поглядом, він невдоволено скривився.

— Лісо, ти що тут зібралася сьогодні дупу відморозити. Ти чого так легко одягнена? Сказала, я б до стихійників звернувся, вони одним заклинанням перетворили твій задок на льодяник.

Сам він був одягнений у теплу дублянку коричневого кольору з коміром з овчини і в'язану шапку з шарфом кольору кави з молоком.

— Нічого я не відморожу. Просто, не встигла ще поїхати і купити щось тепліше, – зніяковіла я.

— Так, зрозуміло. На моїй совісті не буде жодної замерзлої дівчини. Так що давай проведемо сьогодні заняття в польових умовах.

— У сенсі? — не зрозуміла я.

— Будемо утеплюватися, а то ти задубієш і толку з тебе тоді жодного. Поїдемо на моєму магобілі.

Я не встигла відкрити рота, щоб обуритися, як Стефан ніби прочитав мої думки і не дав вставити і слова.

— І навіть не думай зі мною сперечатися, давай опустимо цей словесний потік, який ти вже 100% підготувала у голові та не витрачатимемо на нього час. Протести не приймаються. Пішли!

Я невдоволено пирхнула, але пішла за ним. Все-таки я реально дуже змерзла і перспектива ще цілий тиждень ходити в тонкій куртці була не райдужною.

Біля воріт академії було простора стоянка для магомобілів викладачів та студентів. Я намагалася вгадати, який з них належить Стефану. Може спортивний з блискучими дисками, чи той, що подалі з багажником на горі. Виявилося, його магобобіль — класичний седан чорного кольору з затемненим склом. На таких часто їздили різні дипломати. Побачити такий магомобіль у студента несподівано.

— Сідай на переднє, там ще коробки, — буркнув Стефан.

Справді, на задньому сидінні була валіза та якісь коробки. Він узагалі речі розбирав?

— Куди поїдемо? У центральний мол?

— Емм...ні...там для мене дорого, давай у Південну Лавину

— Добре.

Ми їхали досить швидко, але їзда була обережна. Стефан не влаштовував перегонів на дорозі, не створював аварійних ситуацій. Незважаючи на те, що я шалено боялася їздити на магомобілях після однієї неприємної аварії, ще в шкільний період, коли сусід не впорався з керуванням, мені було комфортно. Встигла навіть насолодитися поїздкою, такого не було вже приблизно років з п’ять. Дивно. Такий спокій, мабуть, секрет в дорогому магомобілі, може вони якось інакше влаштовані. Пролетіла, звичайно, думка, що  справа у водії. Але я її швидко відігнала.

— У тебе є півгодини, я зачекаю в магомобілі.

—Дякую,  — буркнула я.

У Південній Лавині було багатолюдно, не дивно, адже тут нормальний вибір і доступні ціни. Маршрут у цьому торговому центрі у мене однаковий вже давно. Я здебільшого купую одяг у трьох магазинах. Так і цього разу я знайшла зимову куртку в одному з них.

Хотіла купити щось тепле і не марке, але побачила на вітрині білий пуховик. У голові затьмарилося і виходила я вже з пакетом. Пуховик був приталений, трохи нижче коліна, з капюшоном. Шалено красиво, але скоріш за все зовсім не практичний. Це у моєму стилі: вибрати гарне, але не зручне. Також взяла білосніжну теплу шапку. Трохи повагавшись, вирішила відразу все одягнути, чого його мерзнути.

До магомобіля йшла в гарному настрої. І, не дійшовши буквально два метри, послизнулася і боляче впала. Звичайно, Стефан все бачив. Він навіть вийшов з магомобіля і допоміг мені підвестися. Вигляд у мене, напевно, був, як у корови на льоду. Така ж незграбна та смішна.

— Хм..швидко справилася. Ти тепер схожа на сніговика.

— Дуже дотепно, як завжди. Поїхали вже, дякую, що привіз.

Стефан промовчав і нічого не сказав. Ми досить швидко доїхали до Академії. Займатися, чесно кажучи, не хотілося від слова взагалі. Але я попленталася на тренувальне поле. Вогняний захист у мене виходив вже ідеально, ми тренували крижані щити. Зауваження Стефана були короткі та влучні. Після тренування, здавалося сил навіть побільшало. Тільки їсти хотілося.

— Успіхи незначні, але ти молодець, — похвалив мене Стефан, — навіть не чекав, чесно кажучи. На сьогодні все. Їсти хочу – жах як.

— Я старалася, дякую. О, я також готова з'їсти слона.

— Він у тебе не влізе, ти геть якась мала, — посміхнувся хлопець.

— Апетит у мене чудовий. Так що ти як хочеш, а я до їдальні.

— Не хочу тебе засмучувати, але там вже зачинено, забула?

— Трясця, точно. Ех, побігла я тоді,сподіваюся Кетті сьогодні щось готувала.

— Поїхали зі мною.

Я здивовано подивилася на Стефана.

— Куди?

— На Кудикіну гору. Ну, що ти як маленька! Їсти поїхали, тут неподалік чудова піцерія.

— Я? З тобою? Разом?

— Тобто в Торговий центр зі мною їздити можна, а в піцерії я тебе з'їм? Не хвилюйся, в моєму меню сьогодні лише піца, — роздратовано відповів Стефан.

— Та я не про те взагалі... ем..ну поїхали, — пробурмотіла я.

До піцерії дійсно виявилося їхати три хвилини.

— І часто ти тут буваєш? — запитала я, озирнувшись навколо. Піцерія була невелика та затишна. Стіни з білої цегли, для гостей стояли м'які велюрові диванчики бірюзового відтінку, між столиками перегородки, щоби ніхто один одному не заважав. Чимось схожа на нашу піцерію, тільки трохи більш сучасна. До нас підійшла усміхнена офіціантка приємної зовнішністі. 

 — Вже визначились, молоді люди?

 —  Ем..я напевно буду сирну піцу, картоплю фрі і салат з лососем, — я реально зголодніла не на жарт, добре, що стипендія нещодавно прийшла. — Пити, не знаю...давайте содову.

 —  А мені, будь ласка, піцу пепероні з подвійним сиром, велику порцію картоплі фрі, 2 бургери з шинкою.

Стефан вочевидь теж готовий був слона був з'їсти. Ці наші тренування вимотують.