Епілог

Я прокинулась від запаху свіжої м’яти й кориці. Сонце лоскотало шкіру крізь напівпрозору завісу, а за вікном прокидався сад, наповнений дзижчанням трав’яних джмелів і шелестом срібного листя.

Котик Василько, вже повноправний сторож аптеки, потягнувся, зістрибнув з підвіконня і важливо вмостився біля мене на ковдрі.

— Встиг, як завжди, — пробурмотіла я і погладила його за вушком.

Я мешкала у невеличкому будинку на околиці магічного міста, що виник довкола стародавньої Академії. Тут була моя аптечна лабораторія, затишна кухня, балкон із виноградом і простора кімната з полицями, заповненими зіллями, травами і щастям.

Після церемонії минув рік. Я закінчила інтернатуру. Королівство відновлювалось, принц Теон — тепер уже правитель — правив з мудрістю, підтримуючи мир і нові союзницькі стосунки з моїм рідним світом. А Калліст... Калліст лишився поруч.

Він часто жартував, що я єдина, кого він слухається без наказу короля.

Ми ще не поспішали з великими словами, просто були. І це було найбільшим дивом. Його кроки лунали на сходах саме тоді, коли я про нього подумала.

— Угадала, — усміхнувся він, тримаючи кошик з лавандою й запашним хлібом. — Зілля від безсоння вже готове?

— Тільки-но настоялось, — відповіла я.

Мої дні більше не ділились на "до" і "після". У мене були пацієнти — справжні й магічні, були учні, які приходили вчитись тонкощам зіллєваріння, було листування з Теоном, і нові книги в бібліотеці, що вже офіційно мала моє ім’я.

А ще — були сни. У них іноді з’являлась бабуся. Вона всміхалась і більше не казала нічого. Лише іноді клала руку мені на плече, мов казала: «Ти на своєму місці».

Я більше не боялась. І більше не ховалась.

Бо тепер знала:
магія — це не щось далеке,
це — коли тебе чекають вдома,
і коли ти сама можеш зцілювати — інших і себе.