Частина 111

Калліст сидів трохи збоку, але його погляд тримав мене, немов вежа, що не дає впасти. Теон — уважний, трохи зніяковілий, як кожен, хто ще вчора був “принцом”, а сьогодні вже тримає в руках країну. А король… Він мовчав, але щось у його очах змушувало серце битися надто швидко.

— Ви хотіли знати правду, — промовила я, і голос, хоч і тихий, звучав рівно. — Тепер її час.

Король трохи нахилився вперед, Теон завмер, Калліст лише ледь кивнув.

— Коли я потрапила у цей світ, я дізналася, що моя бабуся, Гелена, колись була тут. Вона зникла після того, як приготувала зілля для вашої величності, — я глянула на короля. — Вона не попрощалася ні з ким. Просто зникла.

Король зітхнув, але нічого не сказав.

— Вона втекла, бо знала, що не може залишитися. Вона не була вам рівнею. І вже тоді боялася, що її почуття до вас стануть чиїмось інструментом. Вона перемістилася на Землю, у світ, де магії не було. І там дізналася, що чекає дитину.

Король повільно підняв погляд на мене. Його обличчя залишалося стриманим, але очі — видавали усе.

— Це був мій батько, — прошепотіла я. — Він ніколи не знав, звідки походить. І я теж. До недавніх подій. Але лист, флакон, спогади — усе складалося.

Я ковтнула повітря. Цей момент був страшніший за будь-яку церемонію.

— Я онука Гелени. І... — я подивилась на короля, — Ваша онука.

У кімнаті запала тиша, густа, як нічне повітря на берегах Мовчазного озера.

Калліст не зрушив із місця, лише подивився на Теона. Той — на мене. А тоді обернувся до батька.

Король довго мовчав. І нарешті заговорив:

— Я бачив у тобі щось знайоме ще з першого погляду. Але не смів припустити. Гелена була незабутньою.

Його голос зламався на півслові, і він на мить заплющив очі.

— Ти маєш її очі. І силу. Але вона ніколи не розповіла мені…

— Вона боялась. Що її почуття використають. Що ваша любов стане чиєюсь зброєю, — тихо додала я.

Король підвівся, підійшов до мене, зупинився на крок, ніби не був певен, чи має право.

— І тепер? — спитав він.

Я підняла голову.

— Тепер я тут.

Король поклав мені руку на плече. В ній не було сили, яку я відчувала на церемонії, лише тепло.

— Вітаю вдома, Марто.

Король ще тримав руку на моєму плечі, але з його очей зникла офіційна стриманість. Він більше не був правителем, зараз він був чоловіком, якого колись залишили без пояснень. І дідусем, який тільки-но дізнався, що має онуку.

— Марто… — знову прошепотів він. — Гелена завжди хотіла, щоб у неї була донька з цим ім’ям…

Я ледь посміхнулася. А тоді повернулась до Теона.

Він досі стояв, тримаючи руки за спиною, ніби на офіційній аудієнції. Але його очі — великі, здивовані — видали справжнє здивування.

— То ми родичі? — запитав він. — Ти моя племінниця?

— Виходить, що так, — відповіла я тихо. — Хоч я сама ще не звикла до цієї думки.

Він підійшов ближче, розглядаючи мене так, ніби вперше. Потім засміявся, не гучно, а розгублено й тепло.

— Ну, тепер усе ще цікавіше. Ти моя ровесниця, студентка, зіллєварка, спасителька і рідна душа.

Я не знала, як реагувати, але Теон уже підняв руку, ніби даючи слово:

— Я офіційно заявляю, що віднині племінниця спадкоємця престолу вважається частиною королівської родини. Без зайвих церемоній. Хоча, церемонію ми якось проведемо. Щоб усі знали, хто ти є.

— Але не відразу, — тихо втрутився Калліст, уперше подаючи голос. — Це ще не час для публічності.

Король кивнув. А Теон зітхнув.

— Гаразд. Але я радий. Щиро. — І він раптом обійняв мене. — Якщо чесно, я вже звик до тебе як до сестри. Тож племінниця — теж підійде.

Його тепло було несподіваним. І таким справжнім, що в мені щось защеміло.

— Дякую, Теоне.

— Це я дякую. Ти врятувала мене. І, можливо, все королівство.

Король підійшов ближче.

— Віднині ти під моїм захистом. Але й твої рішення відтепер матимуть вагу.

Я кивнула. Бо не знала, що відповісти.