Частина 110

Король, який досі тримався спокійно, повів поглядом по залі і мовив:

— Теоне, Каллісте, Марто — залишіться. Інші — вийдіть.

Зала повільно спорожніла. Вероніку, королеву й Альбрехта варта вже вивела, за ними зачинилися важкі двері. У залі залишилася тільки трійця, яку король назвав — я, принц і емісар, який раптом набув зовсім іншого вигляду у моїх очах.

Король опустився на трон, відкинувшись на спинку, і довго мовчав. Нарешті його голос розрізав тишу:

— Прийшов час сказати все вголос. Без брехні. Почни ти, Каллісте.

Я повернула голову до емісара, і він — Калліст — злегка вклонився.

— Марто, я справді емісар. Але також я племінник матері Теона, — спокійно промовив він. — Моя мати була сестрою покійної королеви. Після її смерті мене залишили при дворі, виховуючи в тіні, але завжди поруч. Я був досить зручним: непомітний, уважний, слухняний. Саме тому мене й поставили емісаром, щоби я міг стежити. І захищати.

Я мимоволі зробила вдих. Це пояснювало ту глибоку довіру між ним і Теоном. Те, чого не побачиш у звичайному відношенні до підлеглого.

— А королева? — запитав Теон. Його голос був рівним, але в ньому відчувалася гіркота зради.

— Вона ніколи не прийняла тебе, Теоне, — тихо сказав Калліст. — Її союз із твоїм батьком був політичним. Дітей у них не було. Її справжні почуття були до Альбрехта. І вона намагалася створити з нього правителя. Через підміну, отруту, вплив. Спершу хвороба короля, потім підміна зілля для тебе, Теоне.

Король кивнув, схилившись уперед.

— Вона розраховувала, що ми ніколи не дізнаємось. Але вона недооцінила вас.

Я хотіла щось сказати, але в цю мить король глянув на мене так пильно, що мій голос завмер.

— Ти мені когось нагадуєш, Марто, — повільно мовив він. — Твої очі. Твоя постава. Є в тобі щось… давно знайоме.

Я опустила погляд. Вперше я не знала, що сказати.

Але в душі теплом розливалося відчуття, він здогадався.

Він упізнав її.

— У тебе шлях попереду непростий, — сказав король. — Але я відчуваю, що ти вже була частиною нашої історії. І тепер стала її продовженням.

Він підвівся з трону, підійшов до мене й м’яко доторкнувся до плеча.

— Дякую, Марто. І не лише за зілля.

Я зустріла його погляд і кивнула.