Частина 109

Величезна зала королівського палацу сяяла в світлі кришталевих люстр. Усе довкола — мармур, золото, вишиті прапори й витончені орнаменти — дихало урочистістю. Але головною прикрасою вечора була напруга, що вібрувала у повітрі.

Я йшла поруч із емісаром, тримаючи в долонях флакон зі справжнім зіллям. Те, що я готувала власноруч, оберігала і зберігала, було в мене. А от фальшиве зілля, яке ми віддали Вероніці, ймовірно вже було в руках королеви.

Усі придворні зібралися в залі, в тому числі Вероніка, Альбрехт, Віктор, Розарт. Коли заграли фанфари, до зали увійшов король — живий, сильний, хоч і трохи блідий. Всі завмерли в один момент.

— Король пробудився вчора ввечері, — прошепотів емісар. — Але про це знали лише найближчі.

Король підняв руку, закликаючи всіх до тиші.

— Сьогодні ми скликаємо королівський двір, щоби визнати спадкоємця — мого сина Теона, — сказав він голосом, що відлунював по залі. — Час передати обов’язок і силу.

Принц Теон виступив уперед — молодий, рішучий, з тінню тривоги в очах. Королева тримала флакон у руці. Це було не моє зілля — навіть не та фальшивка, яку ми передали Вероніці. Зате знайомий флакон висів на шиї Альбрехта, що стояв поруч із Веронікою.

— Цей еліксир стабілізує твою магію, — мовила королева, звертаючись до Теона. — Він допоможе тобі витримати навантаження трону.

Теон прийняв флакон, але не зробив ковтка.

— Зачекайте, — озвався він і подивився просто на емісара. — А ти, кузене, що скажеш?

У залі запанувала тиша. Я шоковано глянула на емісара. Цього я точно не очікувала. Але обміркувати це буде час пізніше.

— Ваша Величність, принце Теоне… Це зілля — не те, що потрібно. Воно небезпечне, — спокійно промовив емісар.

Усі погляди звернулися до королеви. Та не встигла нічого сказати, бо Альбрехт уже ковтнув зілля з того самого флакона, що вісив в нього на шиї, щиро вважаючи його справжнім.

Спершу він стояв рівно. Потім почав зеленіти. Його шкіра набула неприродного відтінку, а очі скляніли. Він схопився за груди й раптом замовк, повільно опускаючись на підлогу, мов здута оболонка. Зілля саме по собі не було шкідливим, але його дія була шокуючою.

— Це що таке?! — вигукнула королева.

— Це — ваше зілля. Те, що ви заслуговуєте, — холодно відповів емісар. — Справжнє зілля ніколи не потрапило до вас. А от що ви намагалися дати принцу — ми ще з’ясуємо. Поки що ясно одне: ви не бажали Теонові добра. І чомусь зілля, яке ви замовили у Марти, випив ваш фаворит Альбрехт.

— Ти брешеш! — вигукнула королева, але варта вже наближалась до неї.

— Охороно, заарештувати королеву та всіх причетних! — наказав король.

У залі зчинився рух. Варта оточила королеву, Вероніку та Альбрехта, який уже, здавалося, не розумів, де він і хто поруч.

Теон передав флакон емісару й підійшов до мене.

— Марто, — сказав він тихо, — дай мені зілля. Справжнє.

Я простягнула йому флакон, наповнений теплом, надією і цілою історією поколінь.

— Це воно. І цього разу — все буде правильно.

Теон випив зілля. У залі запанувала тиша. І тоді, наче хтось розчинив вікна у весняну ніч, розлився аромат теплого цвіту персика і дотику зоряної м’яти.

Очі Теона засвітилися, магія стабілізувалась, і його постава стала впевненою, величною — немов сам трон визнав його.

Король підійшов ближче й поклав руку синові на плече:

— Тепер — твій час. І ти не один.