Частина 108

— Марто, — тихо промовив емісар, коли ми залишили лабораторію. Його голос був той самий — м’який, але наче закручений вітром із інших часів. — Настав час. Завтра церемонія. Принц має прийняти зілля на очах двору.

Я кивнула, хоча всередині все напружилось, мов струна.

— І ти підеш туди зі мною, — додав він, повертаючись обличчям до мене. — Ти майже законе право бути на церемонії.

Моє серце завмерло. Навіть якщо я вже знала це, почути вголос — було інше.

— Але ж…

— Не бійся, — він злегка усміхнувся. — я скоро розповім тобі все.

Я кивнула, не довіряючи голосу.

— На церемонії буде вся королівська знать. Придворні маги, цілителі, герольди, старійшини. А також Вероніка. Навіть Альбрехт.

При згадці останнього імені щось стислося всередині. Альбрехт.

Я раптом згадала момент коли я випила зілля "Сльози мандрівної саламандри". Саме тоді все змінилось. І... дерматит. Я більше не чухалась ночами, не шукала мазі, не боялась загострень. Він зник. Повністю.

Я стиснула кулаки.

— Чому він буде на церемонії?

— Бо не можна влаштувати вирішальний акт історії без присутності тих, хто тягне її тінь за собою. І кожна постать має свою роль. Навіть якщо її ще не названо.

Я ковтнула повітря, в якому вже пахло майбутнім. У ньому було щось цитрусово-тепле, ніби перші ноти зілля. Яке ще чекає на своє завершення.

— Завтра все почнеться, — тихо мовив емісар. — Будь готова. І пам’ятай: цього разу вибір за тобою.

Ранок настав тривожно тихий. Королівський палац ніби затамував подих. Прислухаючись, можна було почути, як слуги готують Залу: дзвін посуду, глухе відлуння кроків у коридорах, шелест тканин, якими прикрашали тронну платформу.

Я стояла біля вікна своєї тимчасової кімнати й дивилась на королівський сад. Василько сидів біля порогу, підозріло спокійний. Його очі світились у ранкових променях так, наче він щось чув чи бачив там, де я бачила лише мряку.

— Васильку, що ти знаєш, чого не знаю я? — прошепотіла я.

Кіт лише тихо мявкнув і знову втупився у невидиму точку вдалині. Було в його погляді щось таке, від чого по спині побігли мурахи.

Я обернулась. На столику лежав підготовлений набір для церемонії: флакон з головним зіллям, амулет для захисту і бабусин зошит, про всяк випадок.

У двері тихо постукали.

— Можна? — почувся голос емісара. Його обличчя здавалося спокійним, але погляд був уважним, наче він бачив більше, ніж дозволено.

— Все готово? — запитала я.

— Майже. Зала чекає. Придворні вже збираються. Віктор і Розарт вже там. Вероніка теж. І Альбрехт прийшов серед перших.

Від його імені знову щось стислося в грудях. Але я лише кивнула.

— Час іти? — спитала я.

— Час. — Емісар усміхнувся ледь помітно.

Я вдихнула глибше й узяла в руки флакон. Він був теплий, ніби живий.

— Готова, — сказала я тихо.

І ми вийшли назустріч церемонії, в якій сплелися долі, таємниці й старі борги часу.