Частина 107

Двері відчинилися різким рухом. У лабораторію, як буревій, увірвалася Вероніка. Її темно-синя мантія майнула позаду, а на обличчі застигла звична холодна усмішка, що ледь торкалася вуст, але не доходила до очей.

— Ну нарешті, — промовила вона, переводячи погляд із мене на Віктора. — Я чула, ви вже повернулись. Цікаво було б знати, де саме ви пропадали, коли вас шукав весь пала.

Віктор повільно підняв голову:

— Ми планували готувати зілля в Академії, але інгредієнти зникли. Нас хтось випередив.

— І вам довелося шукати їх самостійно? — у голосі Вероніки з’явилась нота скепсису.

— Саме так, — підтвердила я, намагаючись звучати спокійно. — Я щойно завершила приготування зілля.

Я простягнула їй флакон із бірюзовою рідиною. Запах був м’який, натякав на знайомі інгредієнти, але не мав тої глибини, що справжнє зілля.

Вероніка взяла флакон пальцями, що тремтіли ледь помітно. Піднесла його до світла, глянула на текстуру, повільно вдихнула аромат.

— Персиковий цвіт... зоряна м’ята… — пробурмотіла. — Ідеально.

Її очі звузилися, ніби вона шукала щось приховане. Але не знайшла. Зілля було бездоганною копією.

— Це й піде на церемонію, — промовила вона нарешті, сховавши флакон у внутрішню кишеню мантії. — Добре, що ви все-таки не підвели. Принаймні цього разу.

— Я завжди завершую почате, — сказала я рівно, втримуючи погляд.

— Побачимо, — відповіла вона тихо й рушила до дверей, ніби вже все було вирішено.

Віктор дивився їй услід, напружений і мовчазний.

— Вона повірила, — прошепотіла я, коли двері зачинилися.

— Так. Але це лише початок, — сказав він. — Її гра ще не завершена.

— Наша — теж, — додала я і подивилась на двері, за якими після приходу Вероніки заховався емісар.

Попереду була церемонія. І правда, яка чекала свого часу, щоб стати явною.