Частина 106

Емісар підійшов до столу, де парувала чаша, і на мить просто стояв у тиші. Його погляд — поважний і уважний — вивчав зілля не як дипломат, а як той, хто колись сам стояв над подібними флаконами, в темряві й надії.

— Це воно, — промовив він. — Але перш ніж я заберу його, можна попросити ще про одну послугу?

Я глянула на нього з легким здивуванням, а Віктор напружився.

— Що саме? — обережно запитав він.

— Нам потрібно ще одне зілля. Фальшивка. Імітація основного зілля, яке ви щойно приготували, — емісар знизив голос. — Вероніка повинна думати, що вона отримає оригінал.

Я відчула, як усередині стиснулося щось тривожне. Але емісар говорив чітко, без тиску.

— Це потрібно, щоб дати змогу нашому плану спрацювати. Якщо вони повірить, що зілля вже в їх руках, то припинить пошуки й готуватиметься до свого тріумфу. Тим часом справжнє зілля буде в надійному місці, під нашим контролем.

— А як воно має виглядати? — Віктор трохи наблизився до столу.

— Як справжнє. Запах, текстура, навіть реакція на світло — має бути подібна. Але формула значно простіша. Я підготував базу — він витяг сувій і поклав переді мною. — І кілька компонентів, які ви вже використовували, достатньо, щоб переконати навіть досвідчену алхімічку.

Я взяла сувій. Усе здавалося знайомим, але в дрібницях було зрозуміло: ця версія була безпечна, декоративна. Магія тут лише поверхнева.

— І вона прийде сюди? — уточнив Віктор.

— Вже йде, — емісар кивнув до дверей. — І, Марто, пам’ятай — не показуй, що ти щось знаєш. Нехай думає, що все йде за її планом.

Я кивнула і взялася до справи. Я додала сушену вербену, краплю есенції лунарії, трохи аромату зоряної м’яти — символічно, щоб не виникло підозр — і невелику кількість фарбної субстанції з шкатулки Арістея.

Поступово зілля набрало блідо-бірюзового кольору, аромат нагадував щось знайоме, але надто м’яке, наче відлуння справжньої сили.

— Готово, — сказала я, заливаючи в ідеально прозорий флакон.

Емісар кивнув:

— Тепер — головне: передай це їй так, ніби це те саме. Вона не має сумніватися. Її реакція скаже нам більше, ніж будь-яке допитування.

— А справжнє зілля? — запитала я.

— Залишиться у твоїх руках до самої церемонії. Я заберу його особисто, або скажу коли віддати спадкоємцю. Все має пройти гладко.

Він глянув на мене як на союзницю.

— Ти зробила більше, ніж могли зробити десятки магів. Але гра ще не закінчена.

Я кивнула.

— І я не збираюсь здаватися.

У повітрі ще витав запах персикового цвіту, і зоряна м’ята поколювала ніс. Я стояла біля столу, тримаючи в руках флакон із зіллям-обманкою, коли двері скрипнули...

Вероніка вже була поруч.