Частина 104

Магічне переміщення з берегів Мовчазного озера залишило по собі терпкий присмак ментолу на язиці — знак, що портал пройдено без помилок. Ми з Віктором опинилися просто перед західним входом до Академії. У небі клубочилися вечірні хмари, і повітря пахло грозою, що ще не наважилась розпочатися.

— Дивно тихо, — прошепотала я, коли ми пройшли до внутрішнього двору. Віктор тільки кивнув і впевнено рушив до гуртожитку.

Я сподівалася побачити свою кімнату такою, якою залишила її, з нотатками, флаконами, старою книжкою на столику й улюбленою чашкою з залишками ромашкового чаю. Але двері були прочинені.

— Це не добре, — Віктор миттєво став напруженим.

Я штовхнула двері і завмерла.

Кімната була перевернута догори дриґом: ковдра звалена на підлогу, полиці розкидані, шухляди вивернуті. Але найгірше — зникли ті самі інгредієнти, які передав Розарт для приготування зілля.

— Їх шукали. І знайшли, — прошепотав Віктор. — Хтось знав, що саме тобі було передано.

Я опустилась на край ліжка, що тепер більше нагадувало купу подушок після бурі.

— Добре, що Арістей дав мені запасний набір, — я витягла з сумки шкатулку. — Але це означає, що нас випереджають. І, можливо, вже знають, де саме і навіщо ми варитимемо зілля.

— Тоді ми не маємо часу.

У двері постукали. Я схопилася, готова відбиватись, але це була Аліса.

— Ти тут?! — вона виглядала сполохано, але одразу ж зайшла й зачинила двері. — Я шукала тебе! Слухай, не знаю, що відбувається, але я бачила Вероніку.

— І що тут такого?

— В Академії. На другому поверсі біля Архіву. Але ж вона мала бути в палаці, правда?

Ми з Віктором переглянулися.

— Ти впевнена?

— Абсолютно. Вона була в мантії, з портфелем. І дивилась на мене так, ніби я це проблема, якої вона не чекала.

— Дякую, Алісо, — сказала я швидко. — Але тобі краще триматися осторонь від цього. Якщо все складеться, то я все поясню. Якщо ні...

— Тоді поясню я, — сумно усміхнулась вона і тихо додала: — Але бережи себе. Якщо комусь це все не вигідно — вони не зупиняться.

Коли вона вийшла, я глянула на Віктора.

— Пора вирушати. Поки Академія проводить розслідування, а винних шукають не там, де слід — ми повернемось до палацу. Бо якщо історія справді повторюється, то хтось хоче знову її зірвати.

Віктор простягнув мені свій амулет.

— Удвох. До кінця.

І ми рушили до старого порталу, що вів просто до королівського палацу — туди, де вже чекала кімната, шепіт минулого і наш шанс завершити розпочате.