Частина 103

Я прокинулась, коли сонце вже зависло над озером, кидаючи золоті тіні на воду. Вітерець приносив аромат свіжої м’яти та сухого моху. Все виглядало так само, але всередині мене щось докорінно змінилось.

Арістей сидів неподалік на лаві, знову тримаючи ту саму шкатулку, яку я бачила при першій зустрічі. Вона була старовинна — з різьбленням у вигляді виноградної лози й крихітною латунною засувкою. Якось одразу відчувалося: вона тримає не речі, а вибір.

— Ти бачила її, так? — тихо запитав Арістей, не відводячи погляду з дерева перед собою.

Я лише кивнула. Не було слів, які б описали ту зустріч. Вона була справжня, навіть якщо сталася не в нашій реальності.

— Вона завжди вірила, що ти завершиш те, чого не змогла вона, — промовив він. — Гелена була сильною, але не мала вибору. Ти маєш.

Арістей простягнув шкатулку. Він підвівся, обережно потягнувшись.

— Зілля не можна готувати тут. Воно вимагає специфічного простору, ритуальної сили й... пам’яті. Воно має бути зварене у тій самій лабораторії, що й перше. У королівському палаці.

Я завмерла.

— Там, де його готувала бабуся.

— Саме так. Те місце зберігає енергетичний слід її рук. А ще закладену магію стабілізації. Ти зможеш її підсилити, але лише там. Це не просто ритуал — це частина зв’язку. Простір пам’ятає. І король це знає. Саме тому палац досі охороняє ту кімнату, хоча ніхто не користувався нею десятки років.

Я притиснула шкатулку до грудей. Вперше за довгий час я не сумнівалася, що зможу.

— То що, повертаємось у Палац?

— Повертаємось у серце подій, — сказав Арістей з ледь помітною усмішкою. — І на цей раз вже з історією, що має шанс завершитись правильно.