Частина 102

Я ковтнула зілля, лиш краплю, як велів Арістей, і світ навколо змінився.

Не одразу. Спершу ніби хтось затулив вуха ватою, і звуки стали глухими. Потім простір навколо затремтів, мов від теплого вітру. Озеро зникло. Ферма зникла. Арістей теж. Лишилася тиша. Густа, затишна і несподівано знайома.

Я стояла посеред лісу, який пульсував срібним світлом. Із повітря струменіла лаванда, мʼята, щось медово-квіткове. І десь між дерев з’явилась вона.

Бабуся.

Молода, така, як на портреті у палаці. У світлій мантії з брошкою-лілією, волосся вільно спадало на плечі, і в очах світилась та сама тривожна ніжність, яку я іноді бачила у дзеркалі.

— Марто, — сказала вона. Її голос був лагідним, але глибоким. — Нарешті.

Я завмерла. Хоч хотілось кинутись обійняти її, знала, що це не просто спогад. Це більше.

— Це справді ти? — прошепотіла я.

Вона усміхнулась.

— Це те, що залишилося. Памʼять, спогад, емоція, вкладена в зілля. Я знала, що ти колись його приготуєш. І що тільки воно приведе тебе сюди.

Я опустила очі.

— Я так багато не розумію. Чому ти пішла? Чому не залишилась?

Вона зробила кілька кроків і сіла на камінь біля потічка, що раптом з’явився з тиші, як частина її памʼяті.

— Бо я була лише зіллєварка, Марто. Видатна, але звичайна. Принц був іншим. У ньому вирувала магія поколінь, обовʼязок, велич. А я проста дівчина з Академії, яка вміла слухати рослини і знала, коли лотос квітне без страху. Ми любили одне одного. По-справжньому. Але любов не завжди означає бути поруч. Особливо, коли від твого вибору залежить доля країни.

Я слухала, і кожне слово, здавалося, залишало теплий шрам.

— Ти пішла…

— Я зникла, — кивнула вона. — Перемістилась на Землю. Мене викинуло між світами, і там, уже на чужій землі, я дізналася, що вагітна. Твій батько він був моїм світом. І я вирішила залишити все. Щоб зберегти його. І тебе.

— Тобто… — я підняла погляд. — Я…

— Так, Марто. Ти онука короля.

Слова впали, як камінь у воду. Але замість паніки була дивна ясність. Усі шматки складались у цілісну мозаїку. Кров. Чуття. Звʼязок.

— Але ти не маєш казати про це, — продовжила бабуся. — Ще ні. Тільки тоді, коли нинішній принц, твій дядько, випʼє зілля. Коли його магія стабілізується, коли він буде готовий взяти трон, він зможе тебе захистити. Не лише як друга, а як сімʼю.

Я притулила руку до грудей.

— Але якщо я скажу раніше?

— Тоді історія повториться. І цього разу вона може знищити тебе.

Ми мовчали. Тиша не гнітила, вона давала спокій. І тоді вона сказала останнє:

— Ти вже емоційно готова. Я спостерігала. Через зілля, через лінії пам’яті. Ти вже маєш усе, що треба. Лише довірся. Не розуму. Серцю.

— А якщо я зроблю помилку?

— Тоді хай вона буде з любові, — сказала вона і усміхнулась. — Так, як і моя.

Світ почав розчинятись у світлі.

— Я скучила, — прошепотіла я.

— Я ніколи не йшла зовсім, Марто. Я просто стала частиною тебе.

І я прокинулася.

Озеро знову шуміло. Ферма дихала спокоєм. А в серці в мені щось змінилось назавжди.