Частина 101

Сонце пробивалося крізь гілки старої сливи, відкидаючи химерні тіні на трав’яний килим. Ми з Арістеєм і досі сиділи в альтанці, хоча час здавався нерухомим. Я крутила в руках срібну ложечку з вигравіюваним листком, мов дитину, що не знає, що робити з отриманим даром.

— Якщо бабуся готувала зілля для стабілізації внутрішньої магії… — почала я повільно. — То що є емоційною опорою в цьому процесі? Що слугує каталізатором, ключем для стабільності?

Арістей подивився на мене пильно, наче чекав цього питання. Потім повільно, з ледь вловимим трепетом, відповів:

— Сльози мандрівної саламандри.

Я стиснула пальці.

— Але… Це ж те перше зілля, яке я приготувала у цьому світі! Я наносила його на шкіру, коли був загострений дерматит. Воно миттєво знімало запалення.

— Так, — підтвердив Арістей. — Зовнішньо воно працює як заспокійливий антисептик, врівноважує нервову реакцію, навіть трохи знімає біль. Але справжня його сила  в прийомі всередину. У дуже малій дозі. Його структура жива. Воно «пам’ятає» стан людини, вбирає в себе емоції. І коли його приймають, зілля ніби промиває найглибші закутки душі. Стабілізує, але не приглушує. Дає змогу витримати себе.

Я притихла.

— Це зілля було в тій книзі… — прошепотіла я. — Книзі, яку я знайшла в бесідці Академії. Але я про нього навіть не подумала.

Я згадала, як одного разу Єжи понюхав той флакон і сказав: «Це не просто зілля. Це ключ. Питання тільки — до чого».

Він мав рацію.

Я вже тримала його в руках. І, схоже, підсвідомо готувала себе до цього моменту весь цей час. Всі фази — очищення, баланс, повторне варіння. Зміна складу. Зміна мене.

Я підвела очі до Арістея.

— І якщо я прийму його зараз?

— Це залежить від того, що ти відчуваєш. — Його голос став глибшим. — Якщо всередині тебе є готовність до правди — воно покаже шлях. Якщо ж ні — змусить тебе побачити те, від чого ти тікала.

— А якщо воно розкриє щось, що я не хочу знати?

— Кожна відповідь має свою ціну, Марто. Але краще знати і обрати, ніж йти з зав’язаними очима.

Я дістала флакон. Той самий. Він завжди був зі мною у сумці, в лабораторії, навіть на нічній розвідці в палаці. Я не могла пояснити чому, але ніколи не залишала його.

Сльози саламандри світилися зсередини м’яким золотавим світлом. Наче пам’ять. Або обіцянка.

— Час приймати рішення, — сказала я.

— Час відкрити двері, — відповів Арістей.