Частина 100

Ми сиділи в невеликій альтанці з видом на Мовчазне озеро. Вода була гладка, мов дзеркало, і лиш час від часу над поверхнею виринали кільця. Повітря тут здавалося густішим, не від вологи, а від спогадів, що ще не були вимовлені. Навколо пахло м’ятою, сухою деревиною та солодкою росою, яку Арістей збирав на світанках у срібному наперстку.

Він мовчав кілька хвилин, ніби зважував усі слова, що мали щось відчинити. А тоді заговорив:

— Вона готувала таке саме зілля, — сказав повільно. — Яке ти готуєш зараз.

Я завмерла.

— Зілля стабілізації внутрішньої магії у спадкоємця. Призначене не лише для фізичного зцілення, а й для пробудження та утримання магічного потенціалу в рівновазі. Дуже рідкісне, небезпечне і надзвичайно складне. Його можуть зробити лише одиниці.

— Але навіщо воно було тоді?

— Бо спадкоємець, нинішній король, був складним юнаком. Його магія була як вогонь без форми: палюча, небезпечна, невпорядкована. У нього ставалися напади, неконтрольовані сплески енергії. Він міг підпалити кімнату лише дотиком, або паралізувати слугу словом. У Палаці панувала тиша не від поваги, а від страху.

Арістей зробив ковток чаю — терпкого, чорного, з чорноцвітом.

— Гелена мала рідкісне чуття. Вона не просто лікувала, вона чула магію в людині, як музику. Ми разом вирощували мох на схилах цієї самої ферми, збирали пилок срібного лотоса, а він цвіте лише вночі, під світлом трьох зірок. Ми чекали росу під час рівнодення. Це були тижні праці, спостережень, тиші. І я тоді вперше побачив, як вона світиться поруч з ним.

— З ким?

— З принцом. З тим самим, що згодом став королем. Вони були молоді. І магія штука тонка. Вона запалює почуття, якщо ти відкритий до неї. Принц закохався в неї безповоротно. І, здається, вона теж… Але в її очах завжди було щось стримане. Знання, що це не може тривати. Не між ними.

Я відчула, як у грудях щось стиснулось.

— В день церемонії, коли зілля було готове, — продовжив Арістей, — у Великій Залі Палацу зібралися всі: маги, старійшини, посли з далеких королівств. Принц випив зілля з її рук. Це було символічно: акт довіри й прийняття. Ефект був миттєвий. Його очі зблиснули сріблом — знаком внутрішньої гармонії. Його тіло більше не тремтіло, голос став глибшим. Магія перестала бити його зсередини. Він став сильним. Справжнім спадкоємцем.

Я затамувала подих.

— І що далі?

— Його почали вітати. Міністри, магістри, голови гільдій. Він стояв на підвищенні, приймаючи благословення... А Гелена просто зникла. Ніхто не помітив одразу, вона не любила гучних прощань. Я шукав її. Увесь палац. Але ні сліду. Лише її флакон — порожній, зі слідами фіолетової рідини — залишений на мармуровій лаві в саду біля фонтана з левами. Там, де вони любили пити чай.

— А король? — прошепотіла я. — Він…

— Від того часу ніколи не згадував її вголос. Але я бачив: він шукав її в кожному зіллі, що готували для нього. В кожній фітотерапевтці, яку наймали до двору. Лише через десять років він одружився, на шляхетній дівчині з Лазурної долини. Але вона загинула при народженні нинішнього принца. Кажуть, він був біля неї в той день, тримав за руку й мовчав. Потім, ще через десяток років, він одружився на нинішній королеві. І всі знають: це політичний союз. Без пристрасті, без довіри. І, гадаю, без любові.

Я опустила голову.

— То Гелена втекла?

— Думаю, вона знала щось. Щось, що не могла сказати. Можливо, передчувала, що її зілля використають не лише для зцілення. Що її почуття стануть інструментом для впливу. А вона ніколи не хотіла бути інструментом. Вона вибрала зникнути. І, можливо, втекти у твій світ, бо тільки там була змога почати все спочатку. Без королів, без магії. Просто бути.

Мовчання накотилося, наче туман із озера. Десь у лісі закувала пташка — голосно й коротко.

— Твоя бабуся врятувала короля, — сказав Арістей. — Але залишила цю історію незавершеною.

Я вдихнула повільно, відчуваючи в пальцях тремтіння.

— Можливо, тому тепер я маю шанс завершити її.

Він кивнув.

— Але обережно, Марто. Якщо історія повторюється, то не випадково. Сила тих подій ще жива.