Частина 95

Я увійшла до бібліотеки, і мені здалося, що повітря тут було ще щільніше, ніж зазвичай. Запах старих сторінок, кориці й легкого пилку, який струшувався з магічних томів щоразу, коли їх перегортав Єжи, створювали відчуття якогось живого дихання знання.

— Я знайшла щось дивне, — сказала я замість вітання.

Єжи, що сидів за своїм улюбленим столом, підняв на мене спокійний, але пильний погляд. Поруч лежала чашка з коричним чаєм, а на столі товстий том з позначкою «Придворні алхіміки Старого Двору».

— Ще один флакон із запахом спогадів? — припустив він з легкою усмішкою.

— Гірше. Я бачила портрет у королівському палаці. Жінка, молода, з підписом: «Лікарка Гелена. Придворна фітотерапевтка. Довірена особа королівської родини. Загинула при трагічних обставинах».

Єжи повільно відставив чашку. Його очі звузились.

— Гелена? — повторив він, і в його голосі промайнуло здивування, спогад, навіть легке потрясіння. — Тепер усе стало на свої місця.

Я витягнула ноутбук і знову відкрила папку з сімейним архівом. Показала кілька знімків бабусі, вже старшої, в білому халаті, в саду, з дерев’яним котом на колінах. Ті самі фото, які я показувала йому раніше.

— Тоді ти сказав, що її не знаєш. Але зараз?

— Я не впізнав її в тих знімках, — тихо сказав він. — Гелена, яку я пам’ятаю, була зовсім іншою. Молодою. Сміливою. Вона завжди щось записувала в свій шкіряний блокнот, завжди працювала з рідкісними рослинами. Її магія була особливою. Я знав її як студентку Академії. Вона зникла після виклику до королівського палацу. Усі говорили, що вона загинула. Але ніхто не бачив її тіла.

— Вона не загинула, — прошепотіла я. — Вона потрапила на Землю. І прожила там життя під іншим ім’ям Олена. Виховала мене. Але ніколи, жодного разу не згадала про це місце.

Єжи повільно кивнув.

— Це пояснює, чому вона знала про магію, але ховала це. Чому тебе привела саме сюди твоя спадковість. Вона зникла не випадково.

— Але чому саме тоді? Чому вона залишила все? І… — я ковтнула повітря. — Чому не сказала нічого мені?

— Можливо, боялася. Або хотіла захистити. Тут, у цьому світі, бути придворною це не лише честь, але й небезпека. Особливо, якщо тебе використовують. А Гелена, як я пригадую була надто чесною.

— Є ще хтось, хто її знав? Більше, ніж ти?

— Так, — сказав Єжи. — Професор Ельм. Він був її одногрупником. Вони разом навчались. Він точно щось пам’ятає. Думаю настав час його спитати.

Я кивнула. Щось усередині мене стискалося — страх, надія, туга за тим, чого я не знала. Але разом з тим і відчуття, що я стаю ближче до чогось важливого.

— Дякую, Єжи, — сказала я. — Без тебе я б досі думала, що бабуся просто любила фармацію.

— А вона, виявляється, любила ще й таємниці, — відповів він. — І, здається, передала тобі й це.