Частина 92

Коли я зайшла до своєї кімнати, Василько вже розлігся на подушці, закривши очі так, ніби це він пройшов кілька переходів між світами, а не я. Проте його вушка ворухнулися, щойно я зачинила двері. Щось було не так. Повітря у кімнаті пахло папером, квітами і попередженням.

На столі, між порожнім флаконом валеріанового екстракту й моїми записами, лежав конверт.  Пергамент був теплий на дотик, як ніби щойно з-під пера. Я впізнала почерк одразу.

Марто,

Не повертайся в палац протягом наступної доби. Ти поїхала вчасно. Там сталося те, чого я не встиг зупинити. Шкода, що мене не попередили заздалегідь. Добре, що хоч Розарт усе зрозумів і довірився мені, хоча це могло коштувати йому багато чого.

Я отримав травму. Не критично, але неприємно. На щастя, все вже добре.

Розарт просив передати тобі посилку. У ній усі потрібні інгредієнти. Але, прошу тебе, не варити нічого сьогодні. Підготуйся, я вірю в тебе.

— Емісар.

Я опустила листа на коліна. Серце стукало в горлі, як невдоволене мітлою відро. Я підійшла до невеликої дерев’яної скриньки на підвіконні. Вона була обгорнута темно-синім оксамитом, який тьмяно виблискував у світлі лампи. Зсередини тягнуло дивним ароматом, заспокійливим, але чужим.

Я розгорнула тканину.

Всередині лежали:

• Корінь валеріани, дбайливо висушений, з тонким, майже дерев’янистим ароматом;
• Екстракт пустирника у темному скляному флаконі — важкий, з гіркуватим післясмаком навіть у повітрі;
• Пудра з лаванди, блідо-фіолетова, з ледь вловимим дотиком теплих літніх вечорів;

Це були земні, знайомі компоненти, що заспокоюють розум і тіло. Але далі — магія.

• Пилок квітів срібного лотоса — кожна крупинка мерехтіла, мов зоря у флаконі;
• Фіолетовий мох з берегів Мовчазного озера — він ніби дихав, відчутно вбирав у себе шум, навіть коли я лише дивилася на нього;
• Крапля рідини з вічної роси — в’язка, срібляста, й невагома водночас, вона залишала легкий холод на пальцях ще до дотику.

Я заплющила очі, вдихнула. Повільно, як навчають в Академії: через ніс спогадами, через рот рішенням.

— Завтра, — прошепотіла я до Василька, — завтра, мій пухнастий друже, ми зваримо щось таке, що не снилося навіть нашому декану.

Він муркнув, але вже зі сну.