Частина 90

Віктор ішов швидко, майже біг. Його хода була впевненою, але плечі напружені, наче він уже програвав у якійсь невидимій битві. Коли ми увійшли у знайоме крило Академії, стало тихо. Усе було на своїх місцях, але повітря вібрувало, ніби стіни чули більше, ніж хотіли б сказати.

— Ти йдеш зі мною, чи… — озирнувся Віктор.

— Я йду, поки мене не виженуть, — зітхнула я.

Ми піднялися сходами, й нарешті двері відчинилися перед нами. У просторій кімнаті, схожій водночас на кабінет і залу засідань, уже зібралися ті, кого я раніше бачила лише поодинці, суворі постаті, яких зазвичай поважають на відстані.

— Ага, прибули, — сказав Северин Ладан, ректор Академії. Він стояв біля вікна, в темному плащі, з гострим, пронизливим поглядом, у якому не було суворості, тільки втома і пильна цікавість.

Поруч сидів професор Грегорій Ланскі, викладач фармакології. Його мантія пахла полином і пергаментом, а обличчя було вкрите тонкою сіткою зморшок, як давній рецепт, виписаний каліграфічним почерком.

Посередині, немов на полі бою, стояв Кузьма Сталко в незмінному сірому халаті з темно-бордовим нашиванням на плечі. Його руки були складені, як у скульптури, а погляд з криги. Легенда польової медицини. Його краще не перебивати.

І, трохи осторонь, зі своєю вічною крейдою на мантії, стояв Зиновій Ельм. Його срібний перстень слабо світився, наче реагував на сказане ним слово, хоча ще нічого не було сказано.

— Отже? — запитав ректор.

Віктор почав з того, що розповів про дивне замовлення королеви. Про те, як їх попросили виготовити зілля, яке мало посприяти «стабілізації внутрішньої магії у спадкоємця». Як ми все робили правильно, але нічого не виходило.

— Ми спробували відтворити його дію в лабораторії. Деякі компоненти виявили себе не так, як зазвичай. Але головне, ми побували в Архіві. І там ми дізнались, що при приготуванні потрібна емоційна стабільність. А ще, Архів мені здався живим.

— Архів завжди був живим, — сухо сказав Зиновій, і його перстень тьмяно блиснув.

— Але зараз  інакше. І я вважаю, що це все пов’язано. Із замовленням. Із тим, що коїться при дворі, — закінчив Віктор.

Ніхто не відповів одразу. В повітрі застигла пауза, що тривала рівно стільки, щоб стало моторошно.

— Потрібно викликати Єжи, — першим заговорив Кузьма. — Якщо хтось і бачив зміни в структурі архівної магії, то це він.

— Чудова ідея. Нарешті чоловіча розмова, без емоційних домішок, — буркнув Грегорій, не глянувши в мій бік, але я відчула.

Северин підняв брову.

— Марто, — звернувся він до мене. — Ми вдячні, що ви не відмовилися допомогти. Але далі  буде складніше. Поки що можеш іти до своїх. Думаю, вони вже зачекалися.

— Мене відправляють, — прошепотіла я до Віктора.

— Не як пацієнта. Як людину, яка поки не мусить слухати те, що ліпше не знати, — сказав він, глянувши з-під брів. — А ти, як завжди, молодець.

Я кивнула і вийшла.

У коридорі було тихо. Вони планують щось важливе. І як завжди без жінок.

Тож я пішла до єдиних, з ким справді могла поговорити, моїх одногрупників.