Частина 88

Я зібралася на сніданок, сподіваючись, що свіже повітря і кава допоможуть. Одягла просту сорочку, щоб менше дратувало шкіру, зачесала волосся в тугий хвіст, це створювало хоч ілюзію контролю. Василько спав, згорнувшись клубком у кошику, наче втомився за мене.

Коридори палацу були ще прохолодні, пахли воском і старим каменем, але в трапезній уже вирувало життя. Дзвін виделок, м’яке дзюркотіння розмов, аромат свіжої випічки й фруктів, усе мало б бути приємним.

Але Альбрехт теж був там.

Він сидів біля вікна, спокійний, гарно вбраний, з легким сяйвом на тлі сонячного світла. Його погляд був зосереджений на чашці, якої він ледь торкався. Здавалось, він думками був зовсім в іншому місці. Він не дивився на мене. Навіть не підвів очей.

Але мені вистачило кількох хвилин. Мовчазна присутність накотила, як хвиля.

Свербіння, що ночами ховалось під шаром мазі, тепер розповзлось плечима, шиям, вуха горіли. Мені хотілося вичухати себе до кісток. Тканина на тілі стала пасткою, повітря надто густим, і навіть звук голосів навколо дратував, мов пісок на зубах.

Я обрала столик у тіні, далеко від нього, взяла каву й хліб. Руки трохи тремтіли. Я зробила ковток, гіркий, обпалюючий. Кава мала допомогти. Мала. Але не допомогла.

Можливо, це збіг. Можливо, черговий стрибок нервового фону. Можливо, моє тіло просто хоче від мене втекти.

Але тільки в його присутності воно отак шаленіє.

Я поставила чашку, не допивши, підвелася, наче тікала від битви, в яку ще не вступила.
Присутність Альбрехта витиснула повітря, витягла терпіння, залишила мене з однією думкою:

Я більше не маю часу чекати.

— Знову загострення? — Віктор зайшов до моєї кімнати, після сніданку, ледь зачинивши за собою двері. Василько спав на поличці, але насторожено відкрив одне око.

— Гірше. Якесь внутрішнє кипіння. Ніби магія під шкірою не витримує. Або навпаки я її не витримую, — я сіла на край ліжка, намагаючись не чухати шию.

Віктор мовчки підійшов до столу, почав перебирати пляшечки.
— Ти вже пробувала стандартні мазі, чаї, відволікаючі практики. Потрібно щось інше.

— У мене є ідея, — я встала і дістала з нижньої шухляди флакон, який носила ще з перших занять. — Пам’ятаєш «Сльози мандрівної саламандри»?

— Те зілля, де потрібно було змусити саламандру заплакати? — Він посміхнувся. — І ти читала їй поезію про самотніх грифонів?

— Вона розплакалась на “Оду зів’ялим фіалкам” — я простягла флакон. — Це зілля добре знімає запалення шкіри, особливо при опіках магічного характеру. А в мене, схоже, щось подібне.

Віктор відкрив флакон. У кімнаті поплив аромат — тонкий, терпкий, з легкою цитрусовою свіжістю, ніби бриз з іншого життя. Я завмерла.

— Ти це відчуваєш? — прошепотіла я.

Він кивнув.

— Це бабусині парфуми. Вона завжди так пахла, коли ми ходили на ярмарки. Особливо в Теребовлі. Я пам’ятаю, як тримала її за руку, і все довкола мало смак запашної ватрушки і от цього аромату.

Віктор уважно розглядав флакон.
— Ельм згадував цей аромат. І Єжи теж. Вони казали, що він був у їхньої колеги. Але не пам’ятали, хто саме. Тільки що давно, і що це не з цього покоління. Можливо, вони говорили про бабусю, — я повільно сіла назад. — Я думала, вона просто знала трави. Але якщо вона була частиною академії, частиною цього світу…

Я провела пальцем по склу. Символи згасли, лишивши відчуття, що хтось щойно дивився на мене крізь рідину.

— Нам треба повернутись в Академію. Поговорити з Єжи. І, можливо, з Ельмом. Вони мають знати більше.

— А як ти поясниш це Розарту й Вероніці? — Віктор скривився. — Вона ж зробила собі “офіс” просто в лабораторії.

— Я не буду пояснювати. Я просто скажу, що є слід, пов'язаний з формулою, яку ми шукаємо. І я маю перевірити.

Віктор посміхнувся, в його очах з’явилось щось знайоме.
— Ну що, фармацевтко, випробуєш на собі своє зілля?

Я мовчки кивнула. Вперше за довгий час мені стало легше.