Частина 87

Ніч була довгою.
Я не лягала спати. Просто сиділа біля вікна, загорнувшись у ковдру, дивилась, як тінь від балкона ковзає по підлозі. Василько кілька разів піднімався, муркотів, дряпався до дверей, але згодом змирився й влігся біля моїх ніг.

Я чекала емісара, хоч він і попереджав, що буде зайнятий.

Але ніч спустилась глуха, мовчазна. За вікном шумів вітер у кронах дерев, з палацу чути було лиш віддалене дзенькання годинника. Жодного кроку під дверима, жодного листа на вікні, жодного тіні в кутку.

Порожнеча теж відповідь, правда ж?

Під ранок я заснула на кілька хвилин згорнувшись у кріслі. Прокинулась від стуку в двері.

Я миттєво підхопилась, серце в п’ятах.

— Хто там?

— Теон, — пролунав знайомий голос. — Вибач, що так рано.

Я швидко відчинила. Принц стояв із чашкою гарячого відвару, щось пахло корицею й трохи вином.

— Це тобі. Щоб не замерзла остаточно, — всміхнувся він.

— А я й не замерзла. Просто не спала. — Я взяла чашку, і аромат відразу обволік руки, наче повернув тепло в пальці.

— Хотів подякувати, — сказав Теон, заходячи в кімнату. Василько глянув на нього з диваном і демонстративно не зрушив із місця.

— За що саме? — Я сіла на краєчок крісла.

— За мазь. Ти врятувала мого кузена від того, щоб його тягали до цілителя з Бурштинової вежі. А він їх панічно боїться, до речі.

— Від страху чи від цін?

— І від того, і від іншого. Але головне, що йому вже краще. Болі майже немає. Мазь подіяла швидше, ніж ми очікували.

— Це добре. Хоч щось вдалось, — я ковтнула гарячого. — А я всю ніч чекала…

Зупинилась. Не варто було продовжувати. Не перед ним.

Теон уважно подивився на мене.
— Ти чекала когось?

— Та ні, — збрехала я. — Просто не спалось.

Він не став допитуватись. Замість цього сів навпроти.

— Я скажу кузену, що це твоя робота. І що він особисто має тобі віддячити, як тільки встане на ноги.

— Я не заради вдячності.

— Це зрозуміло. Але тут у палаці іноді прості вчинки важать більше, ніж усі формули разом узяті. Ти зробила щось правильне, не озираючись на політику чи дозволи. Такі речі не лишаються непоміченими.

Я лише знизала плечима. У мені ще ворушилась нічна порожнеча. Але в словах Теона було щось справжнє. І трохи заспокійливе — як ця чашка з корицею.

— Дякую, — сказала я.
— Це тобі дякую, — відповів він. — А тепер відпочинь хоч годинку.

Він підморгнув і пішов.
А я ще довго сиділа з чашкою в руках, думаючи, чому емісар так і не прийшов. І чи все добре.