Частина 85

— Я знаю, ми мали сьогодні продовжити роботу над основою, — зітхнув Віктор, коли ми щойно підійшли до лабораторії, — але Розарт уже чекає. Каже, терміново.

— У нас усе терміново, — пробурмотіла я, відчиняючи двері.

У кутку лабораторії, оточений стосами склянок і аркушів, стояв Розарт — спітнілий, з засуканими рукавами і явно стривожений.

— Дякую, що прийшли, — сказав він. — Мені терміново потрібна ваша допомога. Племінник короля отримав травму ноги, чи то розтягнення, чи сильний забій. Болить, нога набрякла. Потрібна знеболювальна мазь.

— Добре. А чим знеболювати? — запитала я. — У нас є морозник, ясенцевий спирт...

— Слабке, — відрізав Віктор. — Потрібен справжній інгібітор запалення.

Я дістала зі своєї сумки аптечку з ліками. Все ще носила її, майже за інерцією. І добре, що носила.

— У мене є диклофенак. Земний препарат. Таблетки. Якщо правильно витягти діючу речовину, можна зробити сильну знеболювальну мазь.

— Дикло... що? — перепитав Розарт.

— Потужна хімія, — посміхнулася я. — Перевірена на багатьох.

Віктор уже записував пропорції.

— Основу робимо з воску, живиці й краплі енерговитяжки. Додаємо подрібнений диклофенак і магічно стабілізуємо.

Робота пішла швидко. Пахло живицею, смолою, медом і ще чимось — теплим, знайомим, професійним. Як удома в аптеці. Я подрібнювала таблетку в ступці, Віктор готував основу, а Розарт захоплено спостерігав, мов першокурсник на демонстрації.

— І все це з твого світу? — здивовано запитав він.

— Так. І все це легально, — підморгнула я.

Мазь вийшла густою, м’якою, жовтуватою, із тонким гіркуватим ароматом.

Я підписала баночку:
"1 раз на добу. Не наносити на відкриті рани. Не лизати."

Ми тільки-но закінчили, як відчинились двері.

— Ви вже? — почулося. Вероніка стояла в проході, як блискавка перед дощем. Біла, бездоганна, і трохи холодна.

— Ми допомагали Розарту, — пояснив Віктор, не обертаючись.

— Я розумію. Замовлення королеви для вас не пріоритет. — Тон Вероніки був майже ввічливий. Майже.

— Зілля для королеви нікуди не дінеться, — сказала я, — а тут справа термінова.

— Сподіваюся, завтра ми повернемось до головного завдання. Бо схоже, що ваш творчий процес дуже гнучкий. У всі боки.

Вона залишила на столі кілька аркушів, розрахунки, зауваження, щось червоним чорнилом, і, не чекаючи відповіді, вийшла. За нею залишився запах лаванди й легка хвиля тиску в грудях.

— Вона що, завжди така? — пробурмотіла я.

— Тільки коли хоче нагадати, хто тут головний, — відповів Віктор.

Розарт підкинув мазь у повітря й зловив.

— Але мазь вийшла! Якось навіть приємно, що ми когось врятували без глобального закляття.

— Ага. Рятуємо королівського племінника, поки імперія чекає чарівний еліксир, — посміхнулась я. — День цілком типовий.