Частина 84

Ми піднялися в мою кімнату одразу після сніданку. Василько зиркнув на Віктора з підозрою, але на диво не шипів, просто стежив, як хижак, що не впевнений, чи нападати.

— Сідай, — я вказала на крісло біля вікна, а сама дістала з кишені халата аркуш пергаменту, акуратно складений удвоє.

— Що це? — Віктор узяв його обережно, розгорнув і прочитав мовчки. У його погляді не було здивування — лише зосередженість, як у хірурга, що дістає уламок із старої рани.

«Дякуємо за повернення книги до Королівського Архіву.
Цінні речі завжди знаходять шлях додому.»

— Це залишили на моєму вікні сьогодні вночі, — тихо сказала я. — Після того, як зникла книжка. Ти її бачив, я колись показувала — стара, обкладинка потемніла від часу, всередині рецепти, трохи магічних формул, але нічого особливого. Я знайшла її в бесідці.

Він ще кілька секунд тримав записку в руках, а потім повільно відклав на стіл.

— Я такої книжки не знаю. Жодної окремої "фармацевтичної магічної інструкції", окрім офіційної фармакопеї, не існує. Усі формули, що дозволені для навчання, клінічного застосування, або навіть теоретичного аналізу — зібрані в ній.

— Але ця книжка була дуже схожа на фармакопею. Навіть стилістично. Тільки м’якіша. Без офіційного маркування, але з чіткими пропорціями, знайомими назвами. Я спершу подумала, що це просто якесь старе видання. І навіть не особливо нею користувалась.

— Тоді чому вона комусь знадобилась?

— Не знаю. Але якщо хтось повернув її до Архіву — вона не була випадковою знахідкою. Вона могла бути частиною чогось більшого.

Віктор підвівся, пройшовся по кімнаті. Василько хрипко пробурмотів щось собі під ніс.

— Записка без герба. Без підпису. Але з посиланням на Архів. А доступ туди мають лише одиниці.

— Може, хтось із королівської родини?

— Можливо. Або хтось із старших хранителів. Але тоді виникає питання: що ця книжка робила в бесідці?

— А от цього я теж не розумію. Вона виглядала покинутою. Але наче лежала навмисне, як приманка. Я думала, вона залишилась там від когось, хто загубив її або хотів, щоб її знайшли.

Віктор знову глянув на записку.

— Ти щось із неї використовувала?

— Ні. Я лише переглядала. Там був навіть рецепт заспокійливого настою з м’ятою, ромашкою, мелісою й закляттям, але ж подібне є й у фармакопеї, тільки написано складніше. Я не бачила нічого унікального. Але, мабуть, я й не мала бачити.

Віктор замовк. На його обличчі не було ані страху, ані паніки, тільки уважність.

— То що робити?

— Нічого поки що. Але, Марто, якщо книжка дійсно була цінна, її поява біля тебе не випадкова. Хтось або щось хотіло, щоб саме ти її знайшла. І хтось так само не хотів, щоб ти її вивчила.

— Або я вже щось прочитала, просто не усвідомила.

Віктор посміхнувся однією лише бровою.

— О, це вже більше схоже на тебе.

Я ще раз глянула на записку. «Цінні речі завжди знаходять шлях додому».