Частина 82

Було далеко за північ, коли хтось тихо постукав у двері. Один раз. Потім ще раз. І все.

Я вже лежала в ліжку, намагаючись не думати про записку, згорток і книжку, яку, як виявилось, я ніколи не розуміла по-справжньому. Василько спав біля ніг, чи вдавав, що спить. Але щойно пролунав стукіт, він підвів голову і втупився в двері.

— Ти теж це чув? — прошепотіла я.

Він не відповів,  просто мявкнув ледь чутно.

Я накинула халат і тихо підійшла до дверей. Не питаючи "хто там", відчинила.

На порозі стояв емісар. У темній формі без знаків, що зливалася з тінню. Його обличчя, як і завжди, здавалося відшліфованим з каменю, вродливе, холодне, мовчазне.

— Вибач за пізній візит, — озвався він тихо, не переходячи поріг. — Але іншого часу як зараз, я не маю. Можна?

Я кивнула, відступаючи вбік. Він ступив у кімнату без зайвого шуму. Зупинився біля вікна, де я досі не прибрала згорток.

— Тобі часто передають послання на нічному повітрі? — спитав він, кидаючи короткий погляд на підвіконня.

— Не надто, — відповіла я, — але цього разу воно було досить незвичне.

Я подала йому записку. Він узяв її пальцями, ніби боявся залишити сліди. Пробіг очима рядки, і його брови ледь-ледь зрушились.

— Почерк знайомий? — запитала я.

Він не відповів одразу. Повільно склав папір і поклав у внутрішню кишеню свого плаща.

— Я знаю декількох осіб, які могли б писати так… — сказав він зважено. — Але жоден із них не мав би підстав діяти таємно. Про яку книжку йдеться?

Я обійшла стіл, сперлась об його край.

— Йдеться про ту, що я знайшла в бесідці. Стара, без підпису, з рецептами. Я не надавала їй значення. Але вона зникла сьогодні. Без слідів.

— І замість неї — подяка за повернення до Архіву?

— Саме так.

Емісар на кілька секунд замовк. Повернувся до мене.

— В Королівський Архів поміщають не всі книжки і ще менше з них зникає, точніше з нього нічого не зникає, принаймні судячи з того, що відомо мені.

— Тобто книжка була унікальною, можливо небезпечною?

— Або просто цінною.

Я згадала свою сумку, флакони, зошит, який теж беззаперечно був цінним. Хвилина мовчання затягнулась.

— Ти думаєш, це зробив хтось із ваших?

— І так і ні. — Він глянув на мене з напівусмішкою. — Це зробив хтось, хто має доступ.

— А хто?

— Ось це я й хотів би дізнатися, — сказав емісар тихо. — Бо книжка могла містити не лише рецепти.

— Я не помітила нічого незвичного.

— Не всі речі відкриваються випадковим читачам.

Я зітхнула й сіла на край ліжка.

— Що мені робити?

— Поки що нічого. Спостерігай. Слухай. Якщо хтось ще згадає про книжку, скажи мені. А якщо вона раптом повернеться, то не відкривай її знову наосліп.

Я кивнула. Василько знову застрибнув на шафу й бурчав собі під ніс, наче не схвалював нічного гостя.

Емісар уже збирався йти, коли зупинився:

— І ще. Мене знову може декілька днів не бути, сьогодні вночі запланована дуже важлива справа. Будь обережніша, добре?

— Домовились.

Він зник так само тихо, як і з’явився. А я ще довго сиділа в тиші.