Я обережно розгорнула згорток. Пергамент шершавий, злегка пожовтілий, наче пролежав десь у сухому місці не одне десятиліття, а мотузка, що тримала його разом, була свіжою, пахла полином і димом.
Усередині була лише записка.
«Дякуємо за повернення книги до Королівського Архіву.
Цінні речі завжди знаходять шлях додому.»
Жодного підпису. Жодного герба. Лише незнайомий, трохи нахилений почерк, стриманий, точний, мов у когось, хто звик писати накази, а не листи.
Я завмерла, перечитуючи написане знову й знову.
Королівський Архів?
Найбільше здивування не в тому, що книжку забрали. А в тому, що її повернули. І, судячи з усього, не випадково.
Я пригадала, як знайшла ту книжку в бесідці — покинуту, запилену. Вона здавалася такою… звичайною. Схожою на додаток до моєї фармакопеї, хіба що з трохи менш науковим стилем і парою незначних рецептів. Я майже не користувалась нею. Поставила на полицю й забула.
А тепер, виходить, це була цінна річ, яку хтось шукав. Але мовчки. Без скандалів. Без допитів. Без натяків.
Моє серце забилося швидше.
Хто мав право забрати її мовчки й віднести до архіву?
Королівський Архів це не просто бібліотека. Це місце, де зберігаються артефакти, небезпечні формули, закриті знання. І туди не потрапляє нічого випадкового.
Мене пройняв холод. Якщо ця книжка частина архіву, то чому вона була в бесідці? І хто саме захотів її повернути?
Відредаговано: 10.07.2025