Частина 78

Я йшла на вечерю, коли помітила його. Емісар знову стояв у затінку колони, ніби виринув із самої архітектури. Всі ці тканини, півтіні та несподівані появи вже давно мали б перестати мене дивувати. Але не перестали.

— Ми маємо поговорити, — сказав він замість привітання.

— Це вже звучить як назва чергової катастрофи, — буркнула я і зупинилась. Василько, що йшов поруч, притих і сів, схиливши голову, ніби слухав.

— Це не катастрофа, поки ти не проґавиш її. Я хотів поговорити про твій стан— він зміряв мене поглядом, але не як зазвичай. Тепліше. Майже з відтінком турботи. — Як твоє самопочуття?

— Ти про дерматит? — я зітхнула. — Якщо ти знайшов мазь краще моєї, то кажи одразу.

— Якби все вирішувалось мазями, ти б уже була королевою, — відказав він сухо, а потім додав тихіше: — Ти знаєш, що твоя шкіра реагує не просто так. Це не хвороба. Це магічний слід.

Я кивнула. Ми це вже з’ясовували. Але щось у його тоні було інакшим.

— І що?

— Я думаю, що саме цей стан може бути повʼязаний з «серцем» рецепту, — він зробив крок ближче. — Не твій дерматит буквально. А його джерело. Емоція, що пробуджує твою магію. Реакція на втручання. Вона справжня.

— А ще свербить, — додала я, але голос мій був не такий жартівливий, як хотілося.

— Справжність завжди чухається, — сказав він, і вперше посміхнувся. Ледь-ледь. — Але в цьому і є твоя перевага. Ти нестабільна. А емоційна стабільність це те, чого не вистачає зіллю.

Я притихла.

— А ще я знаю, — додав він раптом, — що спадкоємець заходив до тебе вчора.

Я здригнулась, але не відповіла. Василько насупився й демонстративно вилизав лапу.

— Він хотів поговорити, — сказала я спокійно. — Не про інтриги.

— Мабуть, він майстерний у розмовах. Судячи з того, як довго залишався, — тон його був нейтральний. Занадто нейтральний. І в очах щось блиснуло. Не лють. Але точно не байдужість.

— Я йому повірила, — додала я.

— Спадкоємці завжди викликають довіру, — відказав він. — Особливо коли красиво мовчать про половину правди.

— А ти не ревнуєш, бува? — не стрималась я.

— Я? — він підняв брову. — Я емісар. Радник з особливо складних питань. Ми ревнуємо лише до правди.

— І до фармацевток, які вплутались у долю Корони?

— Іноді, — зітхнув він. — Але це не за інструкцією.

Ми помовчали. Потім він знову заговорив, уже серйозно:

— Якщо ти хочеш, щоб зілля запрацювало, маєш дати йому себе. Не повністю. Але щиро. Воно має “відчути” серце, яке б’ється зсередини, навіть коли покрите екземою.

— Романтично, — всміхнулась я.

— Фармако-романтично, — підтвердив він. — Коли будеш готова, лабораторія чекатиме. Але будь обережна. Бо чим ближче до серця, тим тонше захист.

— І тим легше поранитись?

— Або вилікуватись, — сказав він і зник у тіні.

Я залишилась сама з Васильком, який явно не хотів залишатися в центрі магічних почуттів і драм. Але він тихенько потерся об мою ногу й, здається, все ж був на моєму боці.