Частина 77

Я поверталась з лабораторії, тримаючи під пахвою свою сумку. Думки плутались, як вузли в старому лікарському поясі: лист бабусі, емоційні інгредієнти, відсутній мох і загадкова напівпідказка про «серце рецепту».

Коридор до моєї кімнати був на диво тихим, тільки світло ліхтарів кидало довгі плями на підлогу. І тут я помітила, що двері злегка прочинені.

Знову.

Не як тоді, коли в кімнаті сидів загадковий емісар. Тепер було інакше. Тиша здавалася густішою. Напруженою.

Василько вмостився біля порогу, як охоронець. Але не нявкав. Просто дивився всередину, не заходячи. Його хвіст ледь-ледь ворушився.

Я штовхнула двері.

Хлопець стояв біля вікна, спиною до мене. Молодий, трохи вищий за Віктора, з напіврозтріпаним темним волоссям. У тінях його постать виглядала майже нереально. Той самий загадковий спадкоємець, про якого я тільки чула. Усі говорили про нього пошепки, ніби згадка про нього могла зрушити рівновагу в палаці. І зараз він стояв у моїй кімнаті.

— Василько тебе пропустив. Це вже щось значить, — сказала я. І зачинила двері.

Він обернувся. Його очі були неймовірного кольору, бурштинові, але погляд був втомлений.

— Я не знав, як інакше поговорити з вами. Тобто з тобою. Тут усі розмови проходять крізь фільтри. Я Теон, думаю, ти вже здогадалася. Я хочу знати, — він замовк, а потім додав тихо: — Чи вдасться вам приготувати зілля?

Я повільно кивнула.

— Ми на півдорозі. Але зіллю бракує “серця”. Ми думаємо, що річ не тільки в складниках. А в чомусь глибшому. В емоціях. У відповідності.

Він усміхнувся куто, ніби це його не здивувало.

— Я здогадувався що щось не так. Щось у мені не дає стабілізуватися. Щось, що в мені відкидає цю реальність. І я не думаю, що королева справді хоче, щоб це зілля працювало.

Я дивилась на нього мовчки. Він підійшов ближче — не небезпечно, але з тим рухом, коли людина не звикла до довіри, і наважується на неї як на стрибок у воду.

— Вона не моя мати. Вона мачуха. Ідеальна королева, чарівна посмішка, але щось у її голосі завжди звучить, як заклинання. Не ті, що лікують. Ті, що контролюють.

Я мовчала. Бо це було не те, що слід було коментувати. Але в мені щось ворухнулося. Він був сам. Справді сам.

— Ти боїшся її? — запитала я.

— Я боюсь, що вона боїться мене. І вирішила прибрати джерело загрози, — він глянув на мене просто, рівно, з усвідомленням. — Якщо зілля не стабілізує мою магію, мене або ізолюють, або усунуть. І це не гіпотеза. Це варіант, про який уже говорили в Раді.

— І ти хочеш, щоб я зробила його?

— Ні. Я хочу, щоб ти зробила його правильним. Щоб воно працювало. Не на неї. А на мене.

Василько нарешті зайшов і тернувся до ноги спадкоємця. Потім до моєї. І ліг між нами, якось дивно примирливо.

— Це було схоже на благословення, — сказав Теон. — Він завжди так?

— Лише коли відчуває спокій.

Він кивнув.

— Тоді, можливо, вперше за довгий час я не зовсім сам.

І перш ніж я встигла щось сказати, він уже був біля дверей.

— Нікому. Можна?

Я кивнула.

— А ще — він затримався на порозі, — якщо раптом доведеться обирати, не обирай за інструкцією. Обирай серцем. Бо тільки воно знає, чого справді хоче магія.

І він зник за дверима, а Василько невдоволено подивився на мене, ніби хотів сказати: "От і тримай тепер таємницю королівського масштабу".