Частина 76

Коридори до Золотої лабораторії цього ранку здавалися особливо довгими, чи то ми хвилювались, чи то архітектор палацу справді мав схильність до драматизму. Здавалося, за кожним поворотом мала бути сцена з вистави: то шовкові штори ворушаться, ніби хтось ховається, то статуї обертаються надто швидко, щоб це здавалося випадковістю.

— У мене таке відчуття, ніби цей палац щось приховує, — буркнула я, тримаючись за сумку, з якої вже намагалася не випустити книжку з бесідки: вона щоразу трохи тремтіла, коли ми проходили повз срібні гравюри.

— Лише одну річ? — перепитав Віктор. — Я б сказав, він приховує все.

Перед дверима до лабораторії нас уже чекав Розарт. Він стояв з ключем у руці, схрестивши руки на грудях, і виглядав як професор, що ось-ось скаже: "Спізнились на хімічну практику на сорок років, але гаразд заходьте".

— Проходьте, — сказав він, відмикаючи замок. — Я підготував усе, що потрібно. Навіть фіалки переставив подалі, про всяк випадок.

Лабораторія зустріла нас знайомим ароматом, сумішшю свіжої м’яти, розтертої кори і «карамелізованої» магії. Що б це не було, пахло воно одночасно тривожно й затишно.

Василько зробив коло навколо великого мідного казана, потім сів посеред кімнати і строго зиркнув на стіл, де лежали флакони. Начебто перевіряв інвентар.

— Усі компоненти в наявності, окрім моху, — прокоментував Розарт. — Але сьогодні можемо зробити попередній варіант. Перевірити базу, відпрацювати послідовність.

Ми з Віктором переглянулись і кивнули. Підготовка це завжди добре. Погано коли результат негативний.

— Почнемо з основи, — сказав Віктор. — Ти береш формулу з другого запису, я слідкую за температурою.

Я розгорнула бабусин зошит, куди дописала рецепт, і одразу відчула легенький поштовх у серце, сторінка світилась тепліше, ніж учора. Я швидко прочитала пропорції: чітко, але водночас із нюансом, що потрібно було враховувати стан варильника. Емоційна відповідність, як ми вияснили в архіві.

— Якщо зілля не матиме магічного запаху, ми дізнаємося це одразу, — пробурмотіла я, кидаючи в розчин срібну пелюстку.

Минуло з півгодини. Консистенція змінилася, колір набув глибокого бурштинового відтінку, а рідина у казані почала закіпати. Це був добрий знак. Але запаху не було.

Жодного. Лише тепло. І натяк на щось знайоме, що вислизало, як сон, який не встигаєш схопити.

— Знову нічого, — сказала я, опустивши погляд.

Розарт лише покрутив головою.

— Це означає, що ключовий елемент справді пов'язаний не лише з мохом. Щось не збігається на рівні емоції. — Він замовк.

— Але ми вже близько, — додала я, — адже знаємо, що шукати.

І поки Розарт повертав фіалки на місце, я знову подумала: а що, якщо Альбрехт теж знає, що ми тут?

А що, як він уже знає, що ми майже зготували зілля?