Частина 75

Вранці королівський палац здавався ще більш театральним, ніж зазвичай. Промені сонця проникали крізь високі вікна з кольорового скла, відкидаючи на підлогу дивні візерунки. Слуги пересувались майже беззвучно, ніби вчилися ходити по хмарах. Василько, натомість, ішов із величним виглядом імператора, що перевіряє володіння, його хвіст плавно розтинає повітря, а носик вперто прямує до миски зі сніданком.

Я сиділа в їдальні з чашкою чорного чаю з квітами незнайомого походження й намагалася не кришити булочку на записку бабусі, який переглядала ще з ночі. Поруч Віктор уже дочитував якийсь том з алхімічної бібліотеки, що пах старим пергаментом і зеленим чаєм.

— Маєш вигляд людини, яка або щойно відкрила таємницю Всесвіту, — сказала я.

— Частково вірно, — не відриваючи очей від книги, відповів Віктор. — Але головне: ми сьогодні йдемо в лабораторію. Розарт залишив ключ?

— Ні, але залишив записку: "все буде готово до полудня", — я показала згорток. — І ще прохання: не зламати нічого, бо востаннє після нашої появи фіалки біля дверей засохли.

— Це не ми! То була енергетика твого ноутбука, — сказав він серйозно.

— Ага. Іще скажи, що Василько має занадто сильну ауру.

Кіт у відповідь продемонстрував абсолютно байдужий вигляд та знову вмостився на подушці біля мене. Готуватися до походу він не збирався.

Я зібрала сумку: ноутбук є. Зошит бабусі теж на місці. Фармакопеї — обидві, хоча магічна почала трохи нагріватися, коли я її торкнулася. Книжку з бесідки загорнула в тканину. І нова річ: лист від Гелени, який учора передав загадковий хлопець. Я поклала його окремо, в кишеню сорочки, біля серця. Не з сентиментів, а…ну добре, з сентиментів.

— Ти готова? — Віктор поставив чашку і вже стояв, підтягуючи ремінь на своєму польовому плащі.

— Готова, — сказала я. — І трохи нервуюсь. Сьогодні будемо шукати “серце рецепту”, якщо воно справді там. Як думаєш, це буде щось драматичне? Типу пляшка, захована в черепі?

— Я сподіваюсь, що це буде просто ще одна книжка з записами, а не інтерактивний обряд з жертвопринесенням і танцями навколо мідного казана.

— Ну ти й зануда, — посміхнулась я. — Але у випадку з цим палацом навіть таке не можна виключати.

Ми вийшли з кімнати, і Василько теж гордо попрямував за нами.

В лабораторію.

У пошуках правди. І, можливо, ще кількох несподіванок, без яких наше життя вже точно не обійдеться.