Частина 74

Я повернулася до кімнати, тримаючи бабусин зошит, як найцінніший артефакт. Галерею вже оповив півморок, і тільки настінні ліхтарі м’яко світились бурштином. Василько в переносці сонно позіхав, але насторожено смикнув вухом, коли я зупинилась біля дверей.

Вони були прочинені.

— Я ж точно зачиняла — пробурмотіла я і на мить затримала подих.

Я обережно штовхнула двері. В кімнаті було темно, але не порожньо. На краю крісла, зручно вмостившись і поклавши одну ногу на іншу, сидів той самий загадковий хлопець. На столику перед ним лежала акуратно складена записка.

— Де ти пропадав? — спитала я, кидаючи зошит на ліжко.

— Був там, де не вистачає тиші, щоб щось почути, — відповів він, усміхаючись краєм вуст. — А якщо без поезії, мене викликали до радників королівського кабінету. Альбрехт почав щось підозрювати. І не тільки він.

Я сіла навпроти, намагаючись не показати, як шалено калатає серце.

— Отже, ти все ж не не проста людина в цьому палаці?

— Я королівський емісар. Радник зі спеціальних питань. А спеціальні питання це все, що стосується магії, спадкових ліній та речей, які краще не обговорювати при світлі дня, — сказав він, і в його голосі не було гри. — Але в моїх інструкціях не було "зближення з фармацевткою з іншого світу", якщо тебе це цікавить.

— Дуже цікавить, — прошипіла я, не дуже задоволена почутим. — І що ти тут робиш, шпигуєш?

— Ні, хочу передати тобі повідомлення. — Він кивнув на записку. — Знайшли в одному з алхімічних кабінетів. Записку адресовано тобі.

Я розгорнула аркуш. Почерк був знайомий бабусин, такий як в зошиті. Рівні, виведені літери, з тією самою вигнутою "р", яку я знала з дитинства.

"Марто. Якщо це читаєш значить, коло знову замкнулося. І якщо поруч із тобою хтось із тих, кому ти довіряєш, проси про допомогу. Деякі речі мають бути завершені в цьому поколінні. Якщо зілля не пахне, шукай джерело в лабораторії. Справжнє серце рецепту заховане там. Бережи себе. Ти не перша з нашого роду, хто мала зустрітися з їхніми інтригами. Але, можливо, ти станеш першою, хто їх подолає."

Я перечитала ще раз. Іще. І тоді знову подивилась на нього.

— Ти знав мою бабусю?

Він зітхнув і кивнув.

— Ні, я не знав її особисто. Але про її діяльність знали в Палаці. Вона не була звичайною травницею. Вона залишила чіткий магічний слід. Я так розумію, що ти вже бачила її портрет в галереї. Деякі рецепти Гелени досі використовують у внутрішньому колі алхіміків. І судячи з листа, вона знала, що тобі доведеться продовжити справу.

— А Альбрехт? — я стиснула пальці. — Він не з її часу?

— Ні. Альбрехт наш сучасник. Ти вже знаєш, що він був блискучим студентом. Потім  політичним радником. А тепер я не певен, що він працює лише на Корону. Його зв’язки темніють. А ти чомусь стоїш у нього на шляху.

— Думаєш, це все через мене?

— Думаю, через те, що ти можеш дізнатись. — Він схилив голову. — І тому я тут. Щоб допомогти, тому що я справді вірю, що ти маєш знати правду.

— Ти віриш мені?

— Більше, ніж дехто у Палаці вірить самому собі, — м’яко сказав він. — Але, Марто якщо ви зготуєте правильне зілля, все може змінитись. І не тільки у твоїй історії.

Я мовчки кивнула. Василько голосно позіхнув і знову вклався на подушці.

— Завтра в лабораторію, — сказала я, ховаючи листа до кишені. — І там ми знайдемо правду.

— І, можливо, щось більше, — додав він і, як завжди, щез у напівтіні. Та цього разу я знала: він повернеться.