Частина 73

Я тримала бабусин зошит на колінах, сидячи на підлозі галереї навпроти портрета. Світло з маленького настінного ліхтаря тремтіло, наче теж не могло повірити в побачене.

Бабуся у королівському палаці? Лікарка Гелена. Придворна фітотерапевтка. Це було як удар по реальності, в якій я жила всі ці роки. Я знову перегорнула перші знайомі сторінки, усе таке ж: рецепти від застуди, мазі на основі календули, примітки дрібним бабусиним почерком: «змішувати лише за молодого місяця», «не забути сушити в тіні».

І тут сторінка. Яка з’явилася раптово.

Я знала напам’ять, чим завершувався розділ про заспокійливі настоянки, а тепер за останнім знайомим записом зʼявився новий рядок, написаний трохи світлішим чорнилом, ніби щойно нанесеним:

«Запам’ятай: у палаці все має відлуння. Те, що сталося тоді повторюється. Шукай серед коріння. І не довіряй усім, хто носить срібло на шиї.»

Я перечитала кілька разів, шкіра на руках вкрилася мурашками. Я ж бачила, сьогодні ввечері королева носила срібний кулон у формі птаха. І Альбрехт теж мав на шиї ланцюжок зі срібла. Співпадіння? Ні, тут не буває випадковостей.

Далі — ще одна сторінка. Вона почала проступати повільно, як стара фотографія в проявнику:

«Маска ‘вірного радника’ завжди найнебезпечніша. Справжнє зілля не працюватиме, поки той, хто варить, не бачить істину. Шукай корінь шептухи. Він росте там, де земля пам’ятає страх.»

Я витріщалась у ці слова, поки серце не почало стукати частіше. Корінь шептухи — рослина, яку я бачила лише один раз у книзі з магічної фармакопеї. Надзвичайно рідкісний інгредієнт, який не просто підсилював властивості зілля, а… викривав неправду.

Він ніколи не входив у початковий рецепт.

Значить, бабуся щось знала. І намагалася додати цей елемент. Але їй не дали? Або… вона просто не встигла.

Василько струснув вухом у переносці, наче підтверджуючи мої підозри.

Я знову поглянула на портрет. Лікарка Гелена, довірена особа королівської родини. Жінка, яка, можливо, вмерла,  або зникла з цього світу, що скоріше, тому що занадто багато знала або щось не те зварила. А може, навпаки врятувала когось, і це стало загрозою для когось іншого.

Я піднялася. Ноги трохи затерпли, але голова працювала ясно, як давно не працювала. Щось пов’язувало все це: бабусю, Альбрехта, дерматит, Вероніку, королеву і це кляте зілля.

І тепер я знала, де маю бути завтра.

— Василько, — тихо сказала я. — У нас новий план. Знову.

Він пирхнув. Очевидно, він вже все давно здогадався.