Частина 72

Коридори палацу вночі були схожі на інший світ, зовсім не той, що вдень. Ліхтарі кидали м’яке, приглушене світло, тіні вигинались по стінах, мов старовинні написи. Василько сидів у переносці, не висовуючи носа, занадто серйозний для своєї звичної пухнастої байдужості.

Я йшла повільно, дослухаючись до кожного шелесту. Напроти великої кухні, як і писав загадковий хлопець, був вузький темний прохід. Я ніколи не помічала його раніше, він ховався за гобеленом із зображенням єдинорога, який тримав чашу в копитах. Символ алхімії, мабуть.

Пальцями торкнулась тканини, вона виявилась несподівано прохолодною, і потягнула її вбік. За нею відкрились старовинні, вузькі сходи, що вели вниз, наче вирізані з самого каменю, яким дихав час.

— Ну, підемо, Василько, — прошепотіла я. — Може, знайдемо щось, крім павуків.

Сходи вивели мене до глухого коридору, що розширювався і перетворювався на щось подібне до підземної галереї. Підлога була викладена старовинною плиткою, трохи викривленою від часу. На стінах висіли старі картини, з потемнілими рамами, закопчені часом і магією.

Я повільно пройшлася галереєю, відчуваючи, як щось у повітрі стає щільнішим, як у музеях чи бібліотеках, де тиша завжди трохи жива.

І раптом завмерла.

На одній з картин, між портретом якогось придворного алхіміка і невідомої дами з фіолетовим віялом, висів портрет, що змусив моє серце забитися швидше. Жінка в темно-синій сукні, з вишитим комірцем, світлими очима й волоссям, зібраним у старомодний вузол. Вираз обличчя був знайомий до болю.

— Бабуся?

Я підійшла ближче. Рамка була підписана каліграфічно, майже стерлося:

"Лікарка Гелена. Придворна фітотерапевтка. Довірена особа королівської родини. Загинула при трагічних обставинах."

Мене ніби хто штовхнув назад.

— Це не може бути… — прошепотіла я.

Гелена. Саме так звали мою бабусю. Але ж вона була звичайною травницею в селі. Українське село, не магічне королівство з фіолетовими ліхтарями й оживаючими статуями!

Я витягнула з сумки старий бабусин зошит. Там на внутрішньому розвороті була та сама квітка, вишита на комірці сукні на портреті. Та сама, що бабуся вишивала мені на подушках у дитинстві.

— Що тут коїться? — сказала я вголос, і Василько підтвердив тихим "мррр".

Це змінювало все. Або бабуся була кимось іншим, або вона колись уже була тут. І, можливо, не з власної волі. Адже написано «Загинула за трагічних обставин». Але я чудово памʼятаю смерть бабусі, там не було чогось дивного. Просто одного разу вона заснула, і вже не прокинулась.

Я вдивлялася в очі на портреті. Вони здавались майже живими. Теплими. Тривожними.

— Ти залишила підказки, так? — прошепотіла я. — А я тільки зараз починаю розуміти.

Раптом щось легенько дзеленчало в кишені, мій флакон. Його візерунок засвітився сильніше, ніби реагував на щось. А може на когось?

Ми не були тут випадково. І, можливо, бабуся залишила не лише зошити і знання, а й таємницю.