Частина 71

Ніч огорнула палац повільно, ніби хтось невидимий накривав його оксамитовою ковдрою. Вікна виблискували у темряві, вежі відкидали довгі тіні, а ліхтарі мерехтіли, немов не були певні, чи варто їм світити.

Я сиділа в кімнаті з розплетеним волоссям і щойно знятою сукнею, яка тепер висіла на вішалці, ніби мовчазне нагадування про офіційність цього вечора. Василько вмостився на спинці крісла й вдавав, що спить, хоча я добре знала, він дослухається до кожного шороху.

Я щойно хотіла записати кілька думок у блокнот, коли хтось тихо постукав у двері.

— Хто там? — запитала я, відкладаючи ручку.

— Це з господарчої частини, пані Марто, — пролунав несміливий голос. — Мені сказано передати дещо особисте.

Я підійшла до дверей і обережно відчинила їх. За порогом стояла молода дівчина з прислуги в простій сукні кольору мокрого каменю. В руках тримала маленьку записку.

— Це передали для вас. Сказали, що важливо.

Я взяла листок, і дівчина швидко вклонилась:

— Якщо потрібно щось ще, моє ім’я Лея. Я чергую в цьому крилі, — прошепотіла вона. — І будьте обережні. У палаці ходять дивні чутки.

— Якими будуть усі чутки, якщо я в них братиму участь, — посміхнулася я, але Лея не усміхнулась у відповідь — лише зникла в коридорі з тіней.

Я зачинила двері, розгорнула записку. Це був почерк того самого загадкового хлопця:

“В коридорі навпроти великої кухні є таємні сходи. Тобі потрібно спуститися ними, там тебе чекає щось знайоме. Якщо знову побачиш Альбрехта, не йди туди. Скоро повернусь…”

Я перечитала двічі. Потім ще раз. “Там тебе чекає щось знайоме”? Що це означає? І чому мені потрібно туди спуститися?

— Ну що, Васильку, — прошепотіла я, сідаючи на ліжко й гладячи кота між вушками. — Схоже, на нас чекає ще один обхід.

Він зиркнув на мене, зітхнув, і згорнувся клубочком, бо що ще йому залишалося робити?

Я поглянула на свій флакон, що тихо мерехтів у тіні. Ніч уже не здавалася спокійною.