Частина 69

У просторому внутрішньому дворику палацу сонце грало на поверхні фонтану, кидаючи зайчики на мармурові лави. Ми з Віктором сіли на одну з них, розгорнувши карту палацу, яку вдалося знайти в одному з «туристичних» буклетів.

— Отже, — почала я, показуючи пальцем на карту. — Архів ми вже знаємо. Але ось тут  службове крило. І далі старі приміщення лабораторії. А ще тут є щось взагалі позначене.

— Те що це місце не позначене, ще не означає, що туди обов’язково варто заглянути, — відгукнувся Віктор. — Особливо людям які вміють знаходити собі проблеми.

— Ти знаєш таких людей?

— Я знаю тебе. А в тебе є кулон, книга, ноутбук і неймовірна здатність потрапляти в халепу, — сказав він, і я не змогла стримати усмішку.

— Тобто, ми підемо туди?

— Так. Але не зараз. Зараз у палаці занадто людно. І мені треба ще поговорити з одним дуже старим знайомим, — додав він. — Він служить в охороні і, можливо, знає більше про Альбрехта.

— А я тим часом почитаю ще раз запис, який був у тому сховку за стелажем.

Я глянула на кулон, що звисав на шнурку з-під сорочки. З ним я відчувала себе трохи більше захищеною. Або просто менш наляканою. Василько, що розтягнувся на лаві, відкрив одне око й витріщився. Очевидно, він схвалював наш план.

— І не забудь, що ввечері вечеря у почесному залі. Королева хоче бачити всіх, хто працює над зіллям. Згадаєш, як правильно тримати виделку?

— Якщо вона не заряджена магією, думаю, впораюсь, — хмикнула я. — А якщо заряджена, то подумаю, перш ніж тикати нею в їжу.

Віктор підвівся, потягнувся і підморгнув мені:

— Тоді зустрінемось перед вечерею. І, Марто якщо щось піде не так, не соромся тікати.

— А якщо все піде не так, як планувалось?

— Тоді ти точно на правильному шляху.

І він зник у напрямку службового крила. Я залишилася сама з Васильком, кулоном, книжками, дерматитом, прокляттям, і картою палацу, яка вже починала виглядати, як план втечі з в’язниці. Але тепер у мене були питання і нарешті трохи часу, щоб знайти на них відповіді.