Частина 68

На сніданок я з’явилася із серйозним виглядом і волоссям, яке чомусь вирішило жити окремим життям. Василько гордо сидів у переносці поруч зі мною, ніби теж був на якійсь особливій нараді. Віктор уже чекав за столом і щось записував у свій блокнот. Його волосся, на відміну від мого, виглядало ідеально, і це було трохи дратівливо зранку.

— Спала? — кинув він, не відриваючись від нотаток.

— Скажімо так, я подрімала між спробами зрозуміти, хто я, де я і чому мій кіт дивиться на мене, як на навіжену.

Він посміхнувся краєчком губ. В цей момент до нас підійшов Розарт, королівський алхімік. У вишуканій мантії з золотистими вставками він виглядав так, ніби вийшов із картини з музею магії. На підносі, який тримав слуга, парував трав’яний чай, кілька булочок і, здається, щось дуже підозріле у вигляді локшини. Я зробила вигляд, що не помічаю останнього.

— Є новини, — урочисто мовив Розарт, сідаючи поруч. — Нам доведеться трохи зачекати.

— Скільки "трохи"? — запитала я, ковтаючи чай, який, на диво, мав приємний присмак лимонника і кори якогось дерева, яке, напевно, не росте на Землі.

— Два дні, — зітхнув алхімік. — Один з ключових інгредієнтів — фіолетовий мох з берегів Мовчазного озера. Його вже збирають, але транспортування займає час. Королева хоче, щоб усе було ідеально.

— І що ми будемо робити ці два дні? — Віктор підняв брову.

— Думаю, ви знайдете, чим зайнятись. Мені здається, ви й без того щось досліджуєте, — сказав Розарт із загадковим блиском в очах. — Але формально ви вільні.

Він підвівся, поправив мантію й попрямував геть. Я провела його поглядом, відчуваючи, як усередині мене закручується цілий вир думок.

— Що ж, два дні це шанс, — пробурмотіла я, дістаючи з сумки свій блокнот. — Пора розпочати наше власне розслідування.

Віктор кивнув, ковтаючи останній шматок булочки:

— І, можливо, нарешті дізнатись, те що нас цікавить.

Василько в цей момент зневажливо пирхнув, мовляв, без мене ви тут нічого не розкопаєте.