Частина 66

— Може, повернемось у лабораторію завтра? — запропонувала я, коли ми вже вийшли з архіву й знову вдихнули звичне повітря палацу, просочене ароматом воску, троянд і далеких надій.

— Після всього цього підтримую, — кивнув Віктор, тримаючи свою сумку, яка, здається, важила як півцарства. — До того ж, Розарт казав, що має щось підготувати перед наступним варінням.

— А ми з тобою можемо трохи акліматизуватись, — додала я, намагаючись не подати вигляду, як тремтять пальці. Архів справді виснажив. — Прогулянка по палацу? Уяви, що ми туристи.

— Якщо туристи можуть мати з собою чарівного кота в переносці, старовинні фоліанти і пригоду, яка потенційно веде до прокляття, тоді так, ми звичайні туристи.

Ми йшли мармуровим коридором, вкритим килимом кольору вишневого листя, повз статуї, які обертали голови слідом за нами (деякі зітхали). Василько муркотів, дивлячись крізь прути переноски, ніби оцінював місце для нової котячої династії.

Я хотіла ще щось сказати, можливо, пожартувати про королівські туалети, але завмерла. В холі біля внутрішнього дворика стояв він.

Той самий чоловік зі сну.

Сиве волосся, трохи хвилясте. Легкий сірий плащ. Тонка, майже іронічна посмішка. І ця легка напруга в очах, як у того, хто завжди знає більше, ніж дозволено. Він нахилився до жінки у зеленій сукні з королівським вензелем, щось сказав їй тихо і вона розсміялася. А я відчула, як починає свербіти зап’ястя.

— О ні... — прошепотіла я.

— Що таке? — Віктор уже повернувся до мене, стурбований.

Я машинально потягнулась до шкіри під рукавом і так, він шкіра ще більше запалилися. Цей знайомий пекучий свербіж, сухість, тонка тріщина біля ліктя, яку я відчула ще до того, як побачила.

— Це він. Я його бачила в тому сні. З Веронікою. І після того сну в мене знову почався дерматит.

Віктор глянув на чоловіка, який саме розвернувся, відкриваючи профіль, і його обличчя на мить скам’яніло.

— Ти впевнена? — запитав він.

— Абсолютно. І зараз знову. Я відчула це в тілі ще до того, як побачила обличчя.

Віктор мовчав кілька секунд, потім повільно сказав:

— Це точно Альбрехт.

— Що?

— Той чоловік Альбрехт. Ми з ним і Веронікою колись навчалися разом. Я його впізнав одразу. Ти ж показувала мені його фото те, що Єжи дав тобі. Це точно він. Я звісно спершу дуже сумнівався, вибач, що відразу не повірив тобі.

— Але він сильно постарів, — завершила я, знову поглянувши в той бік. — А ви з Веронікою ні.

— Саме так. І це не просто старіння. Це щось інше. Він виглядає так, ніби роки його не просто торкнулися, а роздушили. Я не знаю, що з ним сталося.

Ми відступили в бічний коридор, коли Альбрехт і жінка рушили в інший бік, не помітивши нас.

— Мені треба дізнатись, яка його роль у всьому цьому. Якщо він справді пов’язаний з моїм дерматитом це вже не просто медична загадка. Це слід.

— Тоді йдемо обережно, — сказав Віктор, опустивши голос. — Лабораторія точно почекає.

— Добре, — відповіла я, не зводячи очей з того місця, де кілька секунд тому стояв Альбрехт. — Я, мабуть, піду до себе.

Віктор зиркнув на мене з недовірою.

— Сама?

— З Васильком. Що може піти не так?

— Все, — похмуро відповів він.