Частина 65

Архів розташовувався в окремому крилі палацу. Тиша й холод, навіть стіни тут здавалися зітканими зі спогадів і пилу. Двері з темного дерева самі прочинилися, як тільки ми піднесли до них запрошення.

— Гарне місце для того, щоб забути, хто ти, — прошепотіла я.

— Або згадати, ким ти був, — відповів Віктор, і його голос дивно відлунював у просторі.

Нас зустріла жінка в окулярах, схожих на лінзи від мікроскопа, з бейджем "архівістка Ліа", яка мовчки вказала на двері праворуч і прошепотіла:

— Розділ третій. Особливі рецептури. Але будьте обережні. Сьогодні день, коли архів може змінити розташування.

— Що це означає? — перепитала я, але вона вже зникла в тінях книжкових рядів.

— Якщо побачиш двері, яких не було, то не заходь, — буркнув Віктор, дістаючи зі своєї сумки перо-детектор.

З першого погляду архів був звичайним: стелажі, сувої, книги в замках, фоліанти в клітках (буквально у маленьких чарівних клітках з магічним замком). Василько озирнувся з переноски так, наче хотів запитати: І це все?

— Гаразд, — сказала я, — шукаємо перший запис рецепту зілля, яке ми варили. Розарт сказав, що він має бути тут, з усіма позначками, імовірно в оригіналі.

— І якщо пощастить з коментарями автора. Хочеться дізнатись, що пішло не так із запахом, — додав Віктор.

— А якщо не пощастить?

— Тоді просто виходимо й вдаємо, що ми були в музеї.

Ми обережно рушили між стелажами. Архів вібрував не голосно, але чутно для тих, хто колись уже тут був. Підлога змінювала візерунки, ліхтарі гасли й знову спалахували. Я відкрила перший том зі знаком алхімічної ліги — нічого. У другому був рецепт мазі для вусів. У третьому теж нічого цікавого!

І тут я випадково заділа невеликий стелаж. Він злегка відсунувся, і за ним проглянувся невеликий сховок, щось схоже до земних сейфів скритого монтажу.

— Тут є щось! — прошепотіла я.

— Що саме?

Віктор підійшов, побачивши, що щось заховане за стелажем, відсунув його ще далі.

Я завмерла, згадавши, як перед самою поїздкою загадковий хлопець вклав мені в руку невеличкий ключ та сказав: «Передай Віктору. Він знатиме, що з ним робити». Я витягла ключ із кишені, трохи вагаючись, і передала його Віктору.

Він узяв його мовчки, лише злегка підвів брови, та коли приклав до замку сховку, той клацнув і легко піддався. Замок підійшов ідеально, ніби зроблений саме під цей ключ.

Усередині була невелика скринька з аркушами старого пергаменту. Віктор розгорнув один із них. Я нахилилася ближче, на пожовклому аркуші рукою було виведено:

«Зілля королівського прозріння. Його призначення — стабілізація внутрішньої магії у спадкоємця. Відоме за глибокий запах, який з’являється лише при точному дотриманні пропорцій та емоційнійній стабільності готуючого.»

Ми переглянулися. Це був саме той запах, якого бракувало. І, схоже, ми знайшли його оригінал.

— Емоційній чому? — спитала я, але вже знала відповідь. Це не просто про рецепт. Це про стан, у якому ми його готували.

— Емпатичне зілля. Взаємодіє з психічною структурою творця, — озвався голос позаду.

Ми обернулися. Той самий загадковий хлопець стояв біля входу.

— Вам пощастило. Справжній перший запис був запечатаний у стіні Архіву. Схований. Його не можна було знайти, якщо просто шукати.

— А як ти знав, що він знайдеться саме тут? — запитала я.

— Я не знав точно. Я згадав. Можливо, тому що вже бачив, — його погляд ковзнув по мені, і я відчула холодний тремтіння вздовж хребта.

— Є ще щось, що ми маємо знати? — обережно запитав Віктор.

— Так. Якщо ви зробите це зілля вдруге, то пам’ятайте, що запах з’явиться лише тоді, коли правда не буде прихована.

Ми переглянулись.

— Ну, весело, — пробурмотіла я. — Правда і алхімія. Два найбільш непередбачуваних елементи.

Хлопець усміхнувся і зник у тіні, ніби його там і не було.

— Ну що, повертаємось у лабораторію? — запитав Віктор, обережно вкладаючи знайдену книгу до сумки.

— Так, але спершу кава. Архів забирає більше сил, ніж нічна зміна в аптечному відділі.