Частина 64

Зранку мене розбудив Василько. Точніше, його холодний ніс у моїй щоці.

— Добре, добре! — пробурмотіла я, намацуючи під ковдрою годинник. — Хоч один день без сюрпризів, будь ласка.

Але день обіцяв бути саме з них. На столику вже лежав конверт із золотою печаткою королівського Архіву. Усередині запрошення на сьогоднішній ранок. "Cito", як зазначали на земних рецептах «Невідкладно».

Я швидко одяглась у щось нейтрально-академічне — чорна сукня, сірий кардиган, та зачіска, яку умовно можна було назвати "зібраною в пучок, але Василько допоміг розплести". Кіт стрибнув у переноску, яку ми взяли в Єжи, ніби відчував, що сьогодні буде щось цікаве. Або небезпечне.

— Ти справді збираєшся тягти кота в Архів? — запитав Віктор, з’являючись на порозі моєї кімнати. Він був ідеально зібраний: темно-синя сорочка, жилет з вишивкою алхімічного факультету, трохи хвилювання в очах і сумка через плече, яка виглядала так, ніби він туди запхав міні-лабораторію.

— Він мій магічний оберіг. І моральна підтримка, — відповіла я, застібаючи пряжку на переносці. — До речі, я взяла ще ноутбук, магічну фармакопею, земну фармакопею, та інші свої книжки.

— Слухай, ти впевнена, що ми йдемо в Архів, а не в експедицію на місяць?

— Ти бачив той рецепт? Якщо шукати яка в ньому помилка, цілком виправданий обʼєм знань.

Ми ще раз звірили наш список: посвідчення, документи, запрошення, заклинання для розблокування доступу до особливих розділів. Я заховала ще й свої флакони з зіллям у спеціальну кишеньку в рюкзаку.

— До речі, — згадав Віктор, — Архів це не просто сховище книг. Це ще й жива структура. Він змінюється. Як лабіринт. Іноді підлаштовується під того, хто шукає. А іноді не дуже дружньо.

— Дуже заспокійливо. Я почуваюся впевненою і абсолютно не панікую, — буркнула я.

Він усміхнувся і простягнув мені маленьку коробочку з чимось сріблястим:

— Це світлова позначка. Якщо будемо розділені активуй її, і я тебе знайду.

— Ще одна річ у мою експедиційну сумку. Чудово.

Ми зупинились на хвильку біля вікна. Двір палацу ще спав, але я відчувала, як щось навколо рухається. Не фізично, а ніби нитки реальності натягуються. Усе вказувало, що сьогодні буде ключовий день.

— Готова? — запитав Віктор.

— Ні. Але це ніколи не зупиняло мене.

І ми рушили в коридор.